Два роки після окупації Ірпеня. Місцеві жителі продовжують давати свідчення про злочини росіян
Після того, як українська армія звільнила Ірпінь, Бучу та Бородянку пройшло вже два роки.
Разом із Center for European Policy Analysis (CEPA) розповідаємо історію друзів, які допомагали евакуювати цивільних жителів з Ірпеня за посиланням та читайте нижче републікацію матеріалу.
Два роки після окупації Ірпеня. Місцеві жителі продовжують давати свідчення про злочини росіян.
Авторка Тетяна Безрук
Після того, як українська армія звільнила Ірпінь, Бучу та Бородянку пройшло вже два роки. Вулиці цих невеликих містечок, що в декількох кілометрах від Києва, вже очищені від розбитої російської техніки, там, де були артилерійські удари у будинки – відремонтовані стіни, а місцеві повернулися до міста і проводять вихідні у парку в його центрі.
Проте, через два роки, поки російські війська продовжують і надалі обстрілювати цивільне населення, як в Києві, так і врешті українських міст, благодійний фонд «Схід SOS» продовжує свою роботу з документування воєнних злочинів росіян та збирати історії людей, які пережили окупацію. Організація продовжує давати слово цивільним, щоб їхні голоси були почуті і щоб згодом допомогти правоохоронним органам встановити причетних російських командирів та військових, які і вчиняли ці злочини.
Одна із таких історій, яку задокументували у БФ «Схід SOS», про групу друзів, які допомагали евакуювати цивільних жителів з Ірпеня. Владислав Самойленко та Антон Сененко, як пишуть в художніх романах, жертвували своїми життями, потрапляючи під мінометні обстріли, щоб врятувати життя декількох сімей із передмістя Києва. Ця історія, наразі, в минулому часі. Але водночас вона саме в ці хвилини відбувається в інших українських містах і селах на лінії фронту.
Світлана Артеменко жила в Донецьку (ім’я та місто, де раніше жила жінка, змінені). До квітня 2014 року вона не планувала переїжджати із свого рідного міста, де мала друзів та роботу. Але навесні 2014 року російські війська почали військову операцію в Донецькій та Луганській областя, а також в Автономній Республіці Крим. Після проведеного так званого “референдуму”, численних проукраїнських протестів та десятків фактів про викрадення та тортури місцевих жителів – Світлана виїхала з Донецька.
Жінка переїхала у маленьке містечко Ірпінь, що в декількох кілометрах від Києва. А потім і взагалі купила там будинок. Згодом, Світлана перевезла до Ірпеня і своїх родичів. Життя почалося знову. Нове місто, новий будинок, нова робота і численні знайомства. До лютого 2022 року.
“Знаєте, із новин я багато чула про те, що ось-ось має бути війна. Але я якось в це не могла повірити, мабуть це моє радянське дитинство, коли я чула про дружбу українського та російського народів дуже багато років, не дали мені змоги в це повірити. Я в це не вірила, хоча я бачила, що все дуже серйозно, але це, навіть, була не надія, але якось я вірила в те, що цього не може бути, ніколи не може бути. Я не можу сказати, що я готувалась, мабуть, ні. Я не готувалась, я просто не вірила в те, що це може колись прийти до нас”. – розповідає жінка.
Вранці 24 лютого 2022 року, коли Світлана ще спала, їй подзвонила сусідка і сказала у слухавку телефону: “Почалася війна”. Це була п’ята ранку і Світалана не одразу зрозуміла про що йде мова. “Почалася війна, наші міста бомбардують”, – продовжувала сусідка.
“Я не збиралася виїжджати, я вирішила, що вдруге тікати вже не буду. І якщо моя доля померти, то я помру в цьому будинку в Ірпені. Таким було моє рішення. Сусід до мене звертався, він казав: “Світлано, давай поїдемо». Але я казала: “Ні”.
І поки Світлана з родичами та сусідами думала про те чи виїжджати, за 20 кілометрів від неї, у Києві, 30 річний Владислав Самойленко, який на той час працював у Міністерстві інфраструктури, збирався йти отримувати зброю.
“У мене з родичами був план: вивозимо з дядьком жінок та дітей, я йду у військовий підрозділ, який вже собі обрав. В мене, в принципі, рюкзак був заготовлений. Бо тоді була така фішка, що близько місяця чи більше люди писали про “тривожні рюкзачки” і що в ньому має бути. От, у мене теж був заготовлений, форма теж була складена. Ми з дядьком випроводили жінок на потяги жінок та дітей і домовились з ним надалі тримати зв’язок. Я здивувався, що був мобільний зв’язок, бо я думав, що він одразу впаде. У мене був такий страх, що крім хаосу, заторів, росіяни покладуть зв’язок і це буде дуже погано, бо не буде ніякої можливості координуватися та читати новини. Доходило до того, що ми з дядьком домовились про таке: я йому казав, що якщо я на балконі вішаю рушник синього кольору, то це означає, що все добре. Якщо білого, то я не вдома.” – розповідає Владислав.
І поки дороги з Києва були вщент забиті авто, в яких їхали люди з міста в бік західних областей, щоб врятуватися від наступу російських військ, які вже окуповували маленькі міста в Київській області, Владиславу подзвонив його знайомий активіст та науковець Антон Сененко. Це був кінець лютого і Сененко вже евакуював декілька сімей, які намагалися дістатися вокзалу, підвозив лікарів по Києву, бо громадський транспорт не ходив. І, читаючи новини, про те, що росіяни вже близько, Антон Сененко вирішив почати допомагати доставляти продукти в Ірпінь.
Третього березня Антон, Владислав та їхні друзі сформували колону з цивільних машин і рушили з продуктовими наборами до Ірпеня.
“Я тоді, взагалі… я не знав, що таке Ірпінь, де він розташований і що там відбувається. Це потім ми дізналися, що вже був підірваний міст і просто так в Ірпінь не заїдеш. Ми їхали, як сліпі кошенята в складі колони, не уявляючи, де ми і що ми.” – розповідає Антон Сененко. – “Приїхали в місцевий гуманітарний пункт, вивантажили продукти харчування і тоді я вперше побачив мінометний обстріл.” – розповідає Антон Сененко. – “Просто на сусідньому подвір’ї вибухали міни, все розліталося… А ми розвозили їжу і забирали людей в Київ.”
Тоді Антон з друзями вивезли родину з маленькою дитиною. Мати дитини вибігла їм назустріч без жодних речей, і вони їх забрали. Наступні рази, коли Владислав та Антон приїжджали в Ірпінь, вони вже приїздили цілеспрямовано, щоб евакуювати людей. Евакуація цивільного населення проходила під постійні артилерійські обстріли. Не усім вдалося тоді виїхати, навіть підіймаючи великі білі полотна і пишучи на машині літери “Діти”.
“Інтенсивність обстрілів зростала, і над нами літали російські вертольоти та літаки. Я їх бачила і могла відрізнити від українських. І це було доволі страшно, з кожним днем все страшніше.” – розповідає Світлана Артеменко, яка на початку березня все ще залишалася в Ірпені. – У моєму будинку не було підвалів, погребів, і тому ми перейшли до наших сусідів. У них був дім з підвалом, і в підвалі, і в цьому домі ми були, щонайменше, три дні.
Світлана прийняла рішення виїжджати, коли в сусідній будинок був “приліт”. Жінка дуже злякалася. Злякалася і того, що може загинути, і що потрапить під пряму окупацію росіян, і що може отримати поранення. І вирішила, що треба їхати і самій, і допомагати вивозити сусідів з дітьми. “І ми зібрались, мабуть, за п’ять хвилин. І поїхали, це було 2-го березня”. І коли жінка з сусідами почали рухатися центральними вулицями Ірпеня, вона побачила і зрозуміла масштаби усіх руйнувань у місті.
Світлана Артеменко виїхала з Ірпеня, доїхала до Києва, і потім перетнула кордон з Україною. В команді Владислава Самойленка та Антона Сененка була їхня знайома Дар’я Писаренко. Вони товаришували зі Світланою і саме Дар’я розповіла, що будинку Світлани більше немає. Його обстріляли і він згорів, залишились лише стіни.
“Це було дійсно дуже страшно, і якось в це не вірилось, що нам доведеться жити під час війни. Моя бабуся розповідали мені і про революції, які вона пережила дитиною, і про Голодомор 1932-1933 років, і про Другу світову війну. Я завжди думала, що моєму поколінню повезло, оскільки ми цього вже не будемо переживати. Але сталося так, що і ми це пережили.
І на жаль, росіяни вбивають нашу пам’ять. Коли я виїжджала з Донецька, то забрала усе: сімейні фотографії, мамині вишивки, якісь дуже дорогі речі. Я записала історію своєї сім’ї, записала її на ноутбук. Але згоріли і фото, і вишивки, і ноутбук…”
Історія Світлани, Антона та Владислава записана командою благодійного фонду «Схід SOS». БФ «Схід SOS» розпочав свою роботу у травні 2014 року і вже десять років допомагає переселенцям та жителям прифронтових українських міст та сіл із гуманітарною допомогою, адвокацією законодавста стосовно переселенців, надає психологічну допомогу. З початку повномасштабної війни у 2022 році і до сьогодні фонд допоміг евакуювати близько 100 тисяч мирних жителів поблизу лінії фронту.
Серед напрямків роботи БФ «Схід SOS» також є робота з документування воєнних злочинів росіян. Цю роботу фонд здійснює задля збереження пам’яті про події, які пов’язані з російсько-українською війною, а також щоб передавати свідчення свідків та потерпілих до правоохоронних органів.
Благодійний фонд «Схід SOS» від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини представників РФ, аби забезпечити правосуддя та право на правду. Від 24 лютого 2022 року документатори записали понад 600 історій і задокументували близько 700 випадків ймовірних воєнних злочинів.
Діяльність здійснюється у межах програми «Підтримка постраждалих унаслідок війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України» за фінансової підтримки Європейського Союзу.
