«Перше, що я відчула, – свобода»: історії учасників осіннього «Ізі Кемпу» від БФ «Схід SOS» із прифронтового Запоріжжя
Із 26 жовтня до 1 листопада в селі Барвінок на Закарпатті тривала осіння зміна табору з надолуження освітніх втрат «Ізі Кемп» від Благодійного фонду «Схід SOS». У ній взяли участь 45 девʼятикласників із Запорізької області.
Серед учасників та учасниць є підлітки родом із прифронтового Гуляйполя та тимчасово окупованого Токмака. Ще 20 дітей – це однокласники з Оріхова, які через російську агресію вимушено переїхали до Запоріжжя. Їхню школу зруйнували російські авіаудари, а саме місто залишається під постійними обстрілами.
Попри переїзд, їх обʼєднують спільна історія та надія побачити Оріхів мирним. Підлітки знову зустрілися в таборі, де протягом семи днів могли навчатися, спілкуватися, долучатися до спільних активностей і знаходити нових друзів. Усі 45 учасників та учасниць приїхали із Запорізької області – регіону, де війна продовжує впливати на повсякденне життя родин, можливості навчатися та відчуття безпеки. Запоріжжя також регулярно потерпає від російських атак, а діти й дорослі живуть із тривогою про себе та близьких.
Пʼятьох підлітків ми попросили розповісти про рідні міста, навчання, родину та мрії. У кожного та кожної своя історія переїзду. Хтось сподівається повернутися до рідного міста, хтось розглядає можливість переїхати ближче до родичів, а хтось уже планує в майбутньому навчатися медицини чи займатися автомобілями. Їхні історії різні, але кожна допомагає краще зрозуміти, як війна змінює дитинство і як діти, попри все, уявляють своє майбутнє.
Савелій
До війни в Оріхові жило близько 10 тисяч людей. Місто не окуповане, але його дуже сильно обстрілюють, тож нам довелося виїхати до Запоріжжя. Тут нормально, але Оріхів мені подобається більше.
Зараз я щодня ходжу до школи, у другу зміну. Школа в нас підземна. Мені подобається вчитися саме очно: коли виходиш до дошки й сам розвʼязуєш завдання, а вчитель поруч і підказує, все розумієш набагато краще, ніж онлайн.
Коли мені сказали, що я їду в табір, я подумав, що гарно проведу час і знайду нових друзів. Так і вийшло. Я їхав сам, а тут познайомився з хлопцями, і тепер у нас компанія із шести людей. Ми веселі, з харизмою, нам цікаво разом. Уроки тут інтерактивні, з іграми, тому все краще запам’ятовується. На майстер-класі я робив брелок із термомозаїки, ходив на настільні ігри.
Найяскравіше – дискотека: спершу ми виступали, а потім були караоке й танці. Ще ми їздили в Ужгород, були в старовинному замку, гуляли містом і пили какао в кафе. Тут я почуваюся вільним, і в мене багато енергії.
Я мрію, щоб закінчилася війна і щоб можна було повернутися додому. Хоча шанси невеликі: місто вже зруйноване. Якщо повертатися, треба будувати новий дім. А якщо переїжджати, то, мабуть, уже за кордон.
Валерія
Навчаюсь я змішано. Зранку маю три уроки онлайн, потім іду до школи, де можу побачитися з однолітками. Після школи в мене тренування, а ввечері – домашні завдання.
Коли класна керівниця сказала, що в таборі буде навчання, я спершу засмутилась. А потім виявилося, що тут супер.
Учителі табору найкращі: з ними ми на одному вайбі, вони заряджають енергією на весь день, і з ними можна поговорити про що завгодно. Я вже сумую за уроками.
Спочатку я хотіла потрапити в одну команду з однокласниками, і було трохи сумно, коли нас розділили. Але потім зрозуміла, що так навіть краще. Перші два дні було складно, а згодом ми з командою потоваришували й побачили, що ми всі схожі. Кожне завдання виконуємо разом, і це дуже захоплює.
Я займаюся спортом і часто їжджу на змагання, але Ужгород по вайбу зовсім інший: гарна архітектура, приємні люди, незвичний акцент. А ще я вперше скуштувала ужгородський торт. Моє хобі – кондитерка, тож, можливо, спробую приготувати його вдома.
Звідси зовсім не хочеться їхати: час минув дуже швидко.
Найбільше я мрію, щоб закінчилася війна. У мене є знайомі в ЗСУ, і щоранку я за них переживаю. Хочу, щоб вони повернулися до своїх родин. А ще мрію досягти великих успіхів у спорті, щоб моя родина мною пишалася.
Костя
До школи я не ходжу, навчаюсь онлайн: вмикаю планшет і слухаю, що розповідають учителі. Буває по-різному: десь краще, десь гірше. Часто пропадає звʼязок, і тоді взагалі нічого не зрозуміло. Мені набагато краще, коли ми зустрічаємося з класом наживо.
Про табір мені розповіла мама. Я подумав, що буде дуже весело. Чесно, я думав, що поїду в інший табір, але тут краще. Школа тут прикольна: все добре пояснюють і все зрозуміло. Діти хороші, тож я швидко знайшов друзів. Нас тут четверо кращих друзів, і ми навіть не знаємо, що нас обʼєднує. Просто один розум на чотирьох.
Тут я почуваюся прекрасно. Нічого не гуде, нічого не летить, можна добре відпочити. Мрію назбирати кошти на власне авто і займатися машинами.
Лілія
В Оріхові минуло все моє дитинство: садочок, школа. Це маленьке місто під Запоріжжям, і воно для мене дуже рідне й тепле. Зараз ми живемо в Запоріжжі, але тут теж неспокійно, тож, можливо, скоро переїдемо далі. Я цього не хочу. Тут мої друзі, близькі, місця, де я гуляю. Знову змінювати дім – це стрес.
Навчаюсь я змішано. Наша підземна школа на іншому кінці міста, тому мама не завжди мене відпускає. Якщо пощастить, виходить бути там раз на тиждень.
Я люблю табори, тож зраділа навіть коли почула, що тут буде навчання. Думала, буде гірше, а виявилося, що уроки дуже цікаві. Ми граємо в ігри, працюємо разом і допомагаємо одне одному. Щось вдалося пригадати, а щось навіть вивчити заново. На майстер-класах я розмалювала футболку на згадку про табір, вʼязала брелок і малювала магнітики. Вʼязання дуже заспокоює. Ще мені сподобалась економічна гра: нам випала кружка, і ми мали так її прорекламувати, щоб усі захотіли купити.
Тут мій стан – це спокій, доброта і щирість.
Я мрію, щоб закінчилася війна. Думаю, про це мріють усі. А для себе мрію вивчитися на лікарку – анестезіологиню або дитячу терапевтку.
Аміна
Я з Оріхова, але зараз у Запоріжжі мешкаю з мамою, бабусею, братиком і двоюрідною сестрою. Ми думаємо про переїзд, бо й тут уже небезпечно. Хочеться, щоб було тихіше, щоб можна було ходити на танці. А ще, щоби бути ближче до тата: ми бачимося рідко, і я дуже за ним сумую.
Про табір мені написала мама. Я спершу навіть не зрозуміла, що й куди. Відпускати мене було страшно: це моя перша така далека поїздка. Мені теж було страшно, бо я боялася, що ні з ким не подружуся. Мені це завжди давалося складно. Але тут стало набагато простіше. У нас утворилася своя четвірка: моя подружка з міста, однокласниця і її подруга. На майстер-класи ми записуємося разом.
Уже першого дня в табірній школі мені все сподобалося, бо ніхто нічого не змушує. Я зрозуміла, що тут легко. Листочки з уроків я заберу додому й обовʼязково повішу в майбутній кімнаті.
Перше, що я тут відчула, – це свобода. У Запоріжжі вийти кудись дуже складно, особливо останнім часом.
Я мрію про свою кімнату, бо зараз ми живемо не у власному будинку. Сподіваюся, після переїзду така можливість зʼявиться. А ще мрію побувати в інших таборах і знайти ще більше друзів.
Для команди БФ «Схід SOS» табори «Ізі Кемп» – це не лише навчання влітку або під час канікул. Щодня поруч з учасниками та учасницями були педагоги, менторки та психологиня. Вони допомагали дітям надолужити прогалини в знаннях, адаптуватися в новому колективі й почуватися в безпеці. Ми віримо, що такі дні дають дітям сили повернутися до навчання впевненішими. І хочемо, щоб у кожної дитини, яка мріє про дім, власну кімнату чи майбутню професію, була змога рухатися до цієї мрії.
Табір із надолуження освітніх втрат «Ізі Кемп» організовано в межах проєкту «Захист та необхідна психосоціальна підтримка постраждалого внаслідок війни населення прифронтових регіонів України» (2026–2027) за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини.
