Війна й ментальне здоров’я: БФ «Схід SOS» публікує свідчення про те, як жахи війни впливають на психіку людей
Війна залишає глибокі невидимі рани в серцях українців. За даними ВООЗ, понад половина українського населення страждає від проблем з ментальним здоров’ям. Втрата близьких, вимушена евакуація з рідної домівки, насилля російських військових, полон несуть у собі такі наслідки для психічного здоров’я, які не зникають із часом. До Всесвітнього дня ментального здоров’я Благодійний фонд «Схід SOS» публікує свідчення з тимчасово окупованих та прифронтових територій.
Від 2014 року ми документуємо воєнні злочини, що вчиняє рф в Україні. За час повномасштабного вторгнення ми провели понад 1000 інтерв’ю і задокументували 1560 ймовірних злочинів. Серед них історії людей, які пережили пекло війни та окупації. Імена респондентів змінені з міркувань безпеки.
Вікторія, вчителька з Покровська, розповідає, що війна, регулярні обстріли цивільної інфраструктури міст російськими військовими змусили жити в постійному відчутті страху та небезпеки:
«Дуже багато знайомих загинуло. Це страшно, всі налякані. Кожний вибух, кожний приліт – це було дуже гучно, будинок хитався від вибухів, діти плакали, боялися, тому ми прийняли рішення, що не хочемо залишатися там, де дуже страшно і гучно, та вибрали більш безпечне місце. Неймовірно сумуємо за домом, але розуміємо, що вже не повернемось, бо там уже нічого немає – жодних комунікацій, нічого. Наше місто повністю зруйноване. Ми дуже боялися, цей страх залишився і наклав відбиток на наше життя, на життя наших дітей. Але ми віримо в Збройні Сили України, віримо і знаємо, що переможемо, і все буде добре».
Світлана, мешканка Маріуполя, розповіла документаторам фонду, що особливо жахливе відчуття – це коли в оточеному ворогом місті ти стаєш свідком смерті й поступово звикаєш до неї в повсякденному житті. Влітку 2022 року Світлані вдалося виїхати з Маріуполя, однак відчуття цього страху залишилося із нею:
«Я пам’ятаю стільки разів, коли ми йдемо, а під ногами дуже багато нерозірваних снарядів. І я йшла, і моя доця. Вона каже: «Мама, куди ти наступаєш?». Я дивлюся, а піді мною снаряд. Відповідаю їй: «От так би, якби ходила сама, у мене б уже і ноги, і руки по різним берегам би лежали. А як за водою ходили, от чесно, тіла дуже-дуже довго лежали. Спочатку, чесно кажучи, це було страшно, а потім… а потім якось звикаєш, і було таке страшне відчуття, шо це просто частина твого життя. Було страшно не від побаченого, а від того, що це нормально. Ти дивишся – лежить понівечене тіло чоловіка і це «нормально». І від цього страшно».
Унаслідок бойових дій навіть повсякденні речі можуть стати для дітей тригером, що повертає до пережитої трагедії. Про це розповів Олександр із міста Попасна на Луганщині:
«У мене син поділився, що дуже боїться, коли падає листя, лякається його шурхоту. Бо коли вони сиділи в під’їзді, і почули шурхотіння, думали – вітер листя підняв. А то прилетів реактивний снаряд, і вибухнув там поруч. Вони забігли в підвал, а в сина розрядився телефон, і він не міг подзвонити мамі».
Про травму, що залишається на все життя, розповідає і Марина, студентка херсонського університету. На початку повномасштабної війни дівчина вимушено покинула рідне місто та виїхала за кордон:
«Навіть зараз, коли чую тут, де живу, вибухи, тобто салюти, мені здається, що це ті самі вибухи, які я досі прокручую в себе в голові».
Катерина з Харкова розповіла, що боляче й психологічно важко було спостерігати за тим, як на початку російського повномасштабного вторгнення люди поступово покидали рідне місто:
«Ви знаєте, було дуже лячно морально і психологічно, коли виходиш рано, стаєш, дивишся у вікно, а з сусідніх будинків виходять люди з речами, сідають у машини і їдуть. І ти розумієш, що вони виїжджають через всі ці жахіття. Було дуже важко психологічно, бо ти розумієш, що в місті все менше й менше людей. З нашого будинку також багато виїжджало – залишилося три сім’ї».
Яна, яка вимушено покинула рідний Сіверськодонецьк, розповіла документаторам фонду про випробування, з якими доводиться стикатися переселенцям, зберігаючи при цьому віру в краще:
«У мене немає бажання знайомитись, розумієте. Тобто ось моє коло спілкування, яке в мене було, ну, можливо, хтось ще з’явився один-два, усе. Більше я не хочу і не можу відкриватися, немає зараз такого бажання. І, можливо, так само й інші люди – переселенці, їм важко, розумієте, важко. Ну, а щодо травматичного досвіду, психологічного – ми намагаємося його пережити, його потрібно пережити й отримати із цього досвід. Тому намагаємося сприймати це, як сходинку до чогось більшого, до чогось кращого, що, можливо, на нас чекає попереду».
Документування воєнних злочинів командою БФ «Схід SOS» здійснюється в межах проєкту «Підтримка постраждалих від війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України» за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю фонду та не обов’язково відображає позицію ЄС (European Union in Ukraine).
