«Уся дорога була в крові»: свідчення людей, які пережили облогу Маріуполя

Маріуполь став символом стійкості, болю й боротьби за життя під час повномасштабного вторгнення росії. Навесні 2022 року місто понад 80 днів перебувало в повній облозі: без води, електрики, зв’язку, медичної допомоги та можливості безпечно евакуюватися. Російська армія цілеспрямовано знищувала житлові квартали, лікарні, школи, укриття та інші місця, де перебували цивільні.

Сьогодні ми нагадуємо про злочини, скоєні росією проти Маріуполя та його мешканців. Точна кількість загиблих досі невідома, адже окупаційна влада приховує наслідки блокади та масових убивств цивільного населення. Благодійний фонд «Схід SOS» публікує свідчення людей, які пережили облогу Маріуполя, задокументовані командою нашого фонду.

Це історії про втрату дому, рідних, відчуття безвиході та боротьбу за виживання. Їхні голоси важливо зберегти, щоби трагедія Маріуполя не перетворилася на суху статистику, щоб забезпечити право на правду і сприяти встановленню справедливості.

У 2022 році 17-річна Марія Вдовиченко навчалася в одній зі шкіл Маріуполя й будувала плани на майбутнє. Однак мирне і щасливе життя її родини зруйнувало російське вторгнення. Намагаючись врятуватися, родина ховалася в підвалі. Від стресу й жахливих умов у матері Марії зупинилося серце:

«Одного разу вночі вона перестала дихати, у неї перестало битися серце. Тієї ночі я спала поруч з мамою і відчула, що відбувається якась метушня, мене хтось штовхає. Я прокинулася й побачила, як мій тато робить мамі масаж серця. І в той момент він молився, молився досить голосно, для нього це було як надія та моментом стримання ритму. Я бачила, що моя мама не дихала, не рухалася, була дуже бліда й ледь сіра. Я взяла її за руку і тримала її холодну руку. Зрештою, тато реанімував маму. Однак цей момент був дуже важким, бо тоді не було навіть води, і ніхто з наших сусідів навіть не підтримав, навіть нічого не сказав».

Молодша 12-річна сестра Марії Неля на власні очі спостерігаючи муки своєї матері, перестала розмовляти:

«З того моменту Неля перестала говорити. На той період їй було 12 років. Вона з нами не розмовляла, аж поки ми не виїхали в Україну і не пройшло близько двох місяців після евакуації».

• Фільтрація, насильство та вбивства цивільних армією рф

Орієнтовно в середині березня родина вирішила евакуюватися. Та навіть виїхавши за межі міста, що обстрілюється, страждання не завершилися. Сімʼя мусила пройти фільтрацію. Російські військові наодинці допитували Марію:

«Перевіряли тіло на наявність татуювань. Треба було повністю роздягатися, ніякої ширми, або ніякої жінки, яка могла перевірити, не було. Просто треба було показати повністю все своє тіло, що ніде нічого немає. А з їхньої сторони були коментарі, які українці погані, що з ними треба робити. Коментарі були, що я дуже брудна, які криві у мене ноги – усе це було дуже принизливо. Це продовжувалося досить довго, і я намагалася ніяк не реагувати, хоча дуже сильно хотілося плакати. Коли все більш-менш закінчилося, вони на папірці ставлять печатку, на цій печатці ставлять дату, хто пройшов цю фільтрацію; мені все це дали. Я не встигла нормально вдягнутися, бо мене просто почали виштовхувати назовні».

Анастасія Мєшкова проживала у Лівобережному районі Маріуполя й була свідкою зачисток у місті, які супроводжувалися перевірками та вбивствами цивільних. Дівчина також мусила пройти через тортури фільтрації.

«Під час однієї з перших зачисток російські військові розстрілювали людей. Боже, періодично було чути з кімнати поруч, що хтось зайшов, потім крик: «Не треба, не треба!», і розстріл…»

Під час виїзду з міста Анастасію допитували російські військові, які намагалися зʼясувати, чи знає дівчина щось про українських військовослужбовців. Для цього вони вдавалися до психологічного й фізичного насильства:

«Під час фільтрації я стою мовчки, а вони розуміють уже, що я нічого говорити не буду, і починають ще більше ставити якихось запитань – де мешкає мій знайомий, де познайомилися. Починають якось розганятися емоційно, а потім мене прикладом побили за те, що нічого не сказала. Найстрашніше те, що на іншій стороні цієї халабуди стояла моя мама, у якої астма, і я розумію, що навіть їй нічого сказати не можу, тому що в неї почнеться паніка, почнеться приступ. Мама запитує, що сталося, як там, що було, я говорю: нічого, все добре».

• Обстріли житлових будинків і цивільної інфраструктури

Анастасія стала свідкою того, як цивільні помирали, опинившись під завалами зруйнованих росією будинків:

«Перед нашим будинком були пʼятиповерхівки, в яких люди опинилися в підвалах завалені. Ми чули, як вони кричали, але нічого не могли зробити. Ніхто не допомагав. Якщо щось ставалось, то люди просто помирали і все. Тіла загиблих воняли – кого не поховали, хто просто загинув, там десь рука, десь нога лежить, і цього було дуже багато. Це не пояснити, як багато. У нас вся дорога, все було в крові, все взагалі – тобто ти дивишся у вікно, а все чорно-червоне. Потім море засипали хлоркою, щоб не було чути трупного запаху».

Олександр Ляхов до кінця березня 2022 року перебував у Маріуполі. Неодноразово був свідком обстрілів міста російськими військовими:

«Я забивав балкон, російський танк вистрілив. Почалася пожежа, води вже не було. Я дуже сильну контузію отримав, хлопці попадали, кричать. Я думаю, може, кого вбило. Я когось хватаю, двох витягнув. Потім ми разом гасили пожежі. Танк прямим наведенням по восьмому поверху бив. Це перша моя контузія. А так – постійно під обстрілами. Бувало, мені треба було вулицю Купріна перебігти, а я не міг, тому що там снайпери сиділи».
Зрив евакуації та гуманітарна катастрофа в укриттях

Під час боїв за місто Юлія Шабанова разом з чоловіком майже два місяці перебувала в підземному укритті конвертерного цеху. Евакуюватися з бункера вдалося лише з третьої спроби – росіяни двічі зривали узгоджену евакуацію цивільних обстрілами. У бункері переховувалося багато людей з дітьми, харчів на всіх не вистачало.

«То суп варили і туди додавали макарони. Ну, воно було таке все – низькокалорійне харчування. І їсти постійно хотілося. У всіх розмови були тільки про їжу. Я побачила, що діти граються і придумують такий, як магазин. І якось мене попросила одна дівчинка намалювати щось із їжі. Діти малювали, наприклад, піцу, якісь солодощі. Уявляли, що вони йдуть у крамницю, купують. У всіх розмови були про їжу».

Катерина Сухомлинова – депутатка Маріупольської міської ради, волонтерка й добровільна рятувальниця Мальтійської служби допомоги. З початком повномасштабної війни вона надавала допомогу місцевим, евакуйовувала та рятувала цивільних. Під час волонтерської діяльності Катерина спостерігала складні умови, в яких виживало населення Маріуполя:

«Люди виживали під’їздами, гуртувались якимись квартирами, підвалами. Збирали в складчину ту їжу, провіант, який в них лишався, і отак готували на всіх. Щоб хоча би три рази на день по стаканчику, по чашечці тої гарячої юшки поїсти, бо ж ситуація з кожним тижнем ускладнювалась».

Документування воєнних злочинів командою БФ «Схід SOS» здійснюється в межах проєкту «Підтримка постраждалих від війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України» за фінансової підтримки Європейського Союзу.