EN

Світлана: Я не збиралася помирати в бомбосховищі – історія дизайнерки з Маріуполя, яку врятувала жіноча футбольна команда

Новини
28.12.2022

Від 20 травня Маріуполь повністю окупований росіянами. З перших днів повномасштабного вторгнення за місто точилися запеклі бої. Намагаючись захопити Маріуполь, росіяни обстрілювали його забороненими боєприпасами, щодня здійснювали неодноразові авіанальоти та знищували місто артснарядами. Люди, які залишилися в місті, не мали доступу до води та їжі, а виїхати часто не дозволяли російські військові. Благодійний фонд «Восток SOS» від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини громадян росії на території України, щоб передати ці дані в міжнародні суди та сприяти покаранню винних. 

Документаторка фонду Яна Шинкаренко записала історію Світлани, якій довелося в багатогодинних чергах добувати продукти, ховатися від російських винищувачів, пити дощову воду та топити сніг, розпалювати вогнища в хаті та рятуючи синів покинути Маріуполь «дикою» евакуацією. Після цього жінка дізналася, що на місці рідного дому залишилися руїни, оселю знищили росіяни. 

Світлана: Я не збиралася помирати в бомбосховищі – історія дизайнерки з Маріуполя, яку врятувала жіноча футбольна команда | БФ «Схід SOS», картинка №1

Я дизайнерка, займалася культурними проєктами в Маріуполі. Разом із двома синами жила у Приморському районі, у нас був приватний будинок навпроти військової частини неподалік центру, біля кінотеатру «Комсомолець». У нас була собака та два коти. 24 лютого 2022 року в нашому домі мешкали двоє дорослих і троє підлітків – поселився знайомий із сином. 

У день початку повномасштабного вторгнення я прийшла до офісу, але нас швидко відпустили, відтоді я не ходила на роботу. Було чути вибухи на околицях міста, з боку Лівобережного району. Містом носилися військові автомобілі. Разом з іншими людьми я відстояла чергу до банкомату. 

Наступного ж дня ми вирушили у продуктовий магазин. У перший тиждень продуктової кризи не було. 2 березня зникли вода, електрика та мобільний звʼязок, а 4 березня припинилося газопостачання. Ми встигли набрати повну ванну та дві пляшки по 19 літрів фільтрованої води, згодом поповнювали запаси дощовою водою та снігом. По продукти можна було ходити до трьох місць: Центральний ринок, оптовий ринок і магазин «Дзеркальний». У черзі потрібно було відстояти 4-6 годин. Їжі та гігієнічних засобів не вистачало.

9 березня на Центральний ринок по продукти прийшли люди та туди прилетіла російська ракета. Тоді ж відбувся обстріл міської лікарні №3, а саме пологового будинку, Загинули люди, зокрема жінка з новонародженою дитиною. Того ж дня прилетіло у Приазовський державний технічний університет. Тоді я вперше відчула, що війна вже тут, поруч. Доти обстріли були далеко: у мікрорайоні Східний та Лівобережному районі, звідти потоком тікали налякані люди. Від російських обстрілів згорів ТРЦ «ПортCity», сильно обстрілювали другу автостанцію. 

Коли стало дуже страшно, зібрали сімейну нараду та домовилися про правило: жити разом на першому поверсі в одній кімнаті, аби оперативно допомогти, якщо хтось зазнає поранень. До того ж так тепліше: опалення не було, а вікна не можна було щільно закривати, бо від вибухів вони постійно тряслися. Ми боялися, що вибухова хвиля їх просто вибʼє. Температура в будинку спочатку опустилася до +8, потім до +4, а коли ми залишали дім, на столі в чашці замерзла вода. Це була надзвичайно холодна весна, але ми мали запас ковдр, навіть передавали їх із постіллю до шпиталю, коли люди збирали допомогу. 

Ми не намагалися шукати укриття, були вдома. Коли побачили, що російські ракети роблять із центром Маріуполя, зрозуміли, що прилетіти може будь-куди. Не знаю, чи легше було би померти вдома, бо помирати я не збиралася. Виживати вдома мені було легше. 

Спочатку ми намагалися провідувати батьків, але швидко зрозуміли, що в цьому мало сенсу – дорогою можна потрапити під обстріл і загинути. Або підеш, до них прилетить і вони загинуть. Ще й ходили повз військову частину. Одного разу з молодшим сином пішли до моїх батьків, як раптом почули гул літака. Притулилися до стіни пʼятиповерхівки, забігли до підвалу, а потім почули сильні вибухи – росіяни вдарили по військовій частині. Посиділи в укритті, а потім на тремтячих ногах побігли додому. 

16 березня російська авіація завдала удару по Драматичному театру, у будівлі знаходилися сотні місцевих жителів, переважно жінки та діти. Бомбили вже Приморський район, прилітало в центр, по стадіону «Іллічевець». Ми дивилися у вікна та бачили, що в одній стороні дим, в іншій – вогонь, а поблизу розриваються снаряди. 

У підвалі пʼятиповерхівки поруч був зоомагазин, я прибігла туди по корм для собаки але побачила, що верхньої частини будинку просто немає. Подумала, що будь-якої миті могло статися так, що собаку не буде чим годувати або не буде кому. Тоді не планували нічого, геть нічого. Жили одним днем. 

Потім прилетіло поруч із нашим будинком, росіяни обстрілювали нашу вулицю. Можливо, це була міна, бо вирви майже не було, але повибивало вікна та посікло хвіртку. Дуже пощастило: всі ми чимось займалися на вулиці, але саме перед прильотом зайшли в дім. Я тоді пішла до ванної, тільки роздяглася, як раптом почула вибух. Ми сильно злякалися, побігли до підвалу. На щастя, всі вціліли. Я гадаю, що нам щастило – ми не бачили трупів, а з сусідами постійно допомагали один одному. Якось внаслідок обстрілу загорівся будинок, ми разом відганяли машини від палаючої будівлі (гасити ж не було чим). Після обстрілів навідувалися та перевіряли, чи всі живі. Мій чоловік приносив їжу, ліхтарики та інші необхідні речі. 

17 чи 18 березня дві міни зруйнували будинок наших найближчих сусідів, вони встигли забігти до підвалу. Тоді ми зрозуміли, що треба вибиратися. 

Сказати просто… А як виїхати? Звʼязку не було, інформацію отримували лише від сусідів, хтось щось чув і казав. Була інформація щодо евакуації від стадіону «Іллічівець». Багато людей сподівалися виїхати з міста, але наші українські військові (центральна частина міста була під контролем ЗСУ) відмовляли, це було небезпечно. Ходили чутки, що цивільні колони російська армія розстрілює. 

Мій чоловік невдовзі переселив нас до будинку в районі залізної дороги, що майже на пляжі. Тоді не прилітало туди, тож ми сподівалися пересидіти. Там перед нами жили інші люди, навіть вогнище розводили. Три дні ми чекали на евакуацію. Здавалося, що минали тижні.

Потім чоловік знайшов машину та паливо. Я вже шукала розсаду та хотіла вирощувати овочі влітку, аби прожити до наступної зими. Але сини сказали: «Потрібно евакуюватися». 

І ми поїхали практично самостійно, без коридору, евакуаційної колони, гарантій, надії або інформації. Телефони давно були розряджені, а українське радіо, яке ми слухали після 17 березня, перестало ловити. У місті точилися бої, у бік Лівого берега виїжджати було небезпечно, ми навіть не розглядали варіант евакуації через росію. Прямували у напрямку Запоріжжя. 

Зранку 21 березня семеро людей (мої сусіди та я з синами) сіли до машини та поїхали за знайомими знайомих. На виїзді з міста була дуже крута гірка, ми зупинилися та не змогли завести машину, тоді штовхали її до російського блокпоста (українських у місті не було, Маріуполь оточили росіяни). Це був єдиний блокпост у бік Мангуша. Нас оглянули та пропустили. 

До Мангуша прибули пообіді. Машина перестала заводитися. Переночували у притулку для біженців у дитячому садочку. Дай Боже здоровʼя людям, які туди пускали біженців. О шостій ранку ми вже стояли на центральній вулиці в очікуванні автобусів на Запоріжжя. Ті, хто хотіли їхати до росії, залишалися біля садочку, по них приїжджали автобуси та відвозили. Люди підходили, питалися, хто крайній у черзі, хвилювалися, тоді я почала записувати бажаючих потрапити в Запоріжжя. Станом на 11:00 черга складалася приблизно зі 100 людей. 

Нам пощастило – їхав великий автобус жіночої футбольної команди з Вінниці, яка забирала когось із Маріуполя, у ньому було лише декілька людей. Він зупинився біля натовпу, капітанка команди вийшла й сказала, що беруть жінок і дітей. Сини побігли за речами. 

За автобусом прилаштувалося близько десятка приватних автомобілів із людьми, які боялися їхати поодинці. Всі машини були з написами «Діти», «Люди». Ми створили евакуаційну колону. 

В одній із машин на передньому сидінні сиділа жінка та тримала в руках ікону. Її чоловік сказав, що візьме ще жінку з маленькою дитиною. Чоловік моєї сусідки ледве вмовив її з п’ятирічною донькою сісти до машини. Друга 17-річна донька сказала, що залишиться з татом. І я запитала, чи не візьмуть вони ще одну дівчину – погодилися. Потім вони зрозуміли, що тато залишається один, тож взяли його теж. 

Ми вирушили з Мангуша до Запоріжжя в різних машинах, але разом. Міста ми дісталися того ж дня, 22 березня. Нам не довелося ночувати в полі чи в селах на шляху.

Водночас по нашому району в Маріуполі дуже сильно били російські війська. На початку квітня наш будинок повністю згорів. Фотографії руїн, посеред яких стирчить одна камінна труба, мені надіслали, здається, у травні. 

Ще я дізналася, що загинули двоє моїх колег. Досі не знаю, де вони ховалися від обстрілів і як загинули. 

На щастя, близькі люди живі, більшість із них виїхали з міста.

Інші матеріали

Перейти до публікації Від 28 жовтня по 2 листопада 2024 року команда БФ «Схід SOS» здійснила міжнародну моніторингову місію
Від 28 жовтня по 2 листопада 2024 року команда БФ «Схід SOS» здійснила міжнародну моніторингову місію

Від 28 жовтня по 2 листопада 2024 року команда БФ «Схід SOS» здійснила міжнародну моніторингову місію

Перейти до публікації За 3 місяці команда БФ «Схід SOS» евакуювала понад 700 людей із Донеччини!
За 3 місяці команда БФ «Схід SOS» евакуювала понад 700 людей із Донеччини!

За 3 місяці команда БФ «Схід SOS» евакуювала понад 700 людей із Донеччини!

Перейти до публікації «Хроніки евакуації»: у Запоріжжі відбудеться виставка про порятунок цивільних зі прифронту
«Хроніки евакуації»: у Запоріжжі відбудеться виставка про порятунок цивільних зі прифронту
 05.11 – 30.11.2024

«Хроніки евакуації»: у Запоріжжі відбудеться виставка про порятунок цивільних зі прифронту

Скопійовано!