Надія: Школа – це не стіни, а ті цінності, що ми набули поруч – історія директорки школи у Лисичанську
2 липня 2022 року Збройні сили України вимушено залишили позиції в Лисичанську. Місто в окупації вже вдруге, перша тривала два місяці та відбулася у 2014 році.
Своєю історією поділилася Надія, директорка Лисичанської загальноосвітньої школи. 3 травня ворожий обстріл спровокував сильну пожежу, будівля навчального закладу згоріла.
Школа – це не стіни, а ті цінності, що ми набули поруч. Ми взяли їх із собою, вони надають нам крила та надихають жити далі
Історія директорки Лисичанської загальноосвітньої школи
Задокументувала Тетяна Петрова (Восток SOS)
Ранок 24 лютого 2022 року для мене почався зі звуків вибухів, що доносилися з околиць Лисичанська. Вчителі та діти збиралися на роботу та навчання, а кухарі шкільної їдальні готували сніданок. Всі вони телефонували мені, адже не розуміли як діяти. Я наказала всім залишатися вдома, а сама поїхала на роботу.
Зранку по місту била далекобійна артилерія ворога з тимчасово окупованої території – околиць Первомайська, можливо й Кадіївки. Снаряди летіли в залізобетонний завод, будівлі патрульної поліції, виконком і мікрорайон на півдні міста в напрямку Гірського. Від обстрілу постраждав спальний район, там розташовувалися багатоповерхівки та чотири школи, але не було українських військових.
Від першого дня повномасштабного вторгнення я закликала всіх, насамперед батьків учнів, виїжджати з Лисичанська й рятувати життя дітей. Втім, у перші дні панувала паніка, ніхто не розумів куди їхати, російські ракети били по всій країні. 25 лютого я вивезла до Дніпра онучку та вагітну шкільну психологиню, чий чоловік долучився до лав територіальної оборони. Згодом повернулася до Лисичанська, адже вирішила допомогти рідному місту у складні часи.
Коли в Лисичанську закривалися магазини, почалися проблеми з готівкою, а обстріли посилилися, ми прийняли рішення організувати в місті гуманітарний штаб допомоги дітям. Волонтери, серед яких були й вчителі нашого закладу, об’їхали заповнені людьми підвали шкіл і багатоквартирних будинків. Там було багато родин із дітьми віком до року. Ми склали списки та за допомогою патрульної поліції розвозили адресно памперси, дитяче харчування, ліки та хліб. У Лисичанську було важко купити хліб, тож для нас його погодився випікати місцевий підприємець.
14 квітня ми закрили локацію, ворог почав наносити по місту багато авіаударів. 16 квітня гуманітарний штаб зруйнували росіяни.
Військові літаки летіли поблизу Старобільська та скидали бомби. Дві бомби поцілили біля нашого закладу освіти. Вікна вилетіли в усій школі. Вона знаходиться у спальному районі, там навіть немає багатоповерхівок. Десь у 500 метрах приватні будинки, по ним відбувся обстріл. Тоді ворог знищів 13 будинків.
Незабаром я прийняла рішення виїхати до Дніпра, але разом зі вчителями продовжувала волонтерську діяльність. За підтримки патрульної поліції Лисичанська та фонду «Жовто-блакитні крила» ми вивозили шкільним автобусом дітей і вчителів із міста, надавали гуманітарну допомогу родинам із дітьми. У квітні-травні нам вдалося вивезти з-під обстрілів чотири будинки сімейного типу, у них проживали 36 дітей.
3 травня я дізналася, що по мікрорайону, де була розташована школа, відбувся прицільний обстріл з артилерії, він тривав чотири години. Обстріл спровокував сильну пожежу, будівля школи згоріла.
Всі 8 років я отримувала багато погроз від тих, хто пішов на окуповану територію. Вони обіцяли помститися, повернутися та все зруйнувати. Так і сталося… Ми ніколи не приховували нашої позиції. Колектив школи сумлінно працював над тим, щоб заклад був українським, європейським, щоб залучити якомога більше людей до перебудови міста.
5 липня Лисичанськ окупували російські війська. Я чула від очевидців, що окупанти відкривали залишені будинки та квартири, заселялися в них без дозволу. У місто прийшли кадирівці, вони займалися пошуком проукраїнських активістів і волонтерів. У моєму будинку вони проводили обшук. Все розбили та вкрали особисті речі.
Незважаючи на втрату будівлі, війну та окупацію, ми не припинили навчати школярів. Канікули тривали місяць, після них школа продовжила освітній процес у режимі онлайн.
Ми ретельно готувалися під час пандемії та навчили вчителів працювати дистанційно. Під час війни ми працювали як могли. Навіть на останній дзвоник домовилися в один день зустрітися в усіх містах України та Європи. Ми записали привітання для школи та одне одного. Зробили фільм, ось його головна думка: школа – це не стіни, а ті цінності, що ми набули поруч. Ми взяли їх із собою, вони надають нам крила та надихають жити далі.
