Машини розстріляні впритул: БФ «Схід SOS» публікує свідчення про окупацію Київщини

Після деокупації Київщини світ побачив масштаби злочинів російських військових: розстріляних цивільних на вулицях, тіла в підвалах, людей, закатованих і замордованих під час окупації.

За даними поліції, загалом на території області було виявлено понад 1 370 тіл мирних жителів, зокрема багато застрелених або позбавлених доступу до медичної допомоги. Зафіксовано більш ніж 9 тисяч воєнних злочинів. Міста й селища Київщини зазнали масових руйнувань житлових будинків, об’єктів інфраструктури, шкіл і лікарень.

У річницю звільнення Київської області Благодійний фонд «Схід SOS» публікує свідчення людей, які пережили російську окупацію. Імена респондентів змінено з міркувань безпеки.

Катерина й Олександр Титови рятувалися від російської окупації Донецька у 2014 році, але знову зустрілися з так званим «русским миром» в 2022 у Гостомелі Київської області. Подружжю з двома дітьми вдалося дійти до зруйнованого мосту в Романівці, звідки відбувалася евакуація цивільного населення:

«На мосту ми побачили жахливу картину, коли реально дуже багато машин, багато людей різного віку, кинуті дитячі коляски, кинуті валізи. Переправа через річку зроблена з 30-сантиметрових дощок, якими люди, як гірські козлики, долали 100 метрів перешкод. А потім треба пробігти дорогою, яка прострілюється, на безпечну відстань, де приїжджає автобус».  

На дорозі між Гостомелем і Бучею, за словами подружжя, було безліч розстріляних російськими військовими автівок, у яких знаходилися люди:

«Ми побачили дуже багато розстріляних машин із людьми. Із цивільними, які їхали, – у них виднілися кульові поранення. Скло лобове, дірка та кров навколо. Машини були розстріляні впритул. […] я спустився і побачив, що в одній з автівок два тіла, водій і пасажир на передньому сидінні – молоді хлопець та дівчина, їм не було, мабуть, і 25 (років – ред.), а, може, навіть 20 не було. Хлопцю куля влучила в шию, а дівчинці – у груди й живіт»

Ті, хто вимушено залишився в окупації чи не встиг виїхати під час бойових дій перебували в сховищах. Як розповідає Катерина з Бучі, найважче доводилося дітям, які довго перебували в укритті без належних умов і через це дуже хворіли:

«У шкільному сховищі було 80 людей, із них близько 30 дітей. Усі маленькі, була навіть однорічна дівчинка. Дуже тяжко було, бо сиро, дітки зразу захворіли. Пішла ланцюгова реакція, усі покотом лежали з високою температурою. Ліків не було».

Водночас люди намагалися підбадьорювати дітей та одне одного. Про це документаторам фонду розповіла Баркалова Оксана. У 2014 році жінка вимушено виїхала з рідного Донецька й розпочала нове життя в Ірпені. 

«Ми знайшли в себе в рюкзаку якісь іграшки для котів, якісь дитячі іграшки. У мене там донька розважала малечу, з ними гралася, ходила їх заспокоювала. А ще в нас був чудовий сусід, він до нас спустився в укриття і грав на гітарі – теж відволікав нас, бо коли почалися обстріли, то почалася істерика, просто істерика в дітей і мам, то він спустився, почав грати на гітарі й підбадьорювати нас. А ми почали співати і якось там дихати глибоко, водою бризкати одне на одного».

Своїми зусиллями люди намагалися забезпечити належні умови перебування в укриттях. Так ці події описує Катерина з Колонщини Макарівського району:

«Наш сусід усі ці етапи вже проходив у Донецьку. Він відразу сказав, що треба шукати будинок з укриттям. І вони із сусідськими чоловіками скооперувалися і почали облаштовувати це бомбосховище. Принесли туди стільці, столи – такі всі речі, щоб ми при атаках могли туди приходити. І це бомбосховище було, як наше приміщення, з вікнами. Вони закладали мішками всі ті вікна, щоби безпечно було. Пічку зробили своїми руками, щоб тепло було, бо зима на вулиці, холодно. У сусідів дворічна внучка, у нас мала дитина, і ми отак ходили між бомбосховищем і будинком, туди-сюди». 

Попри обстріли російськими військовими цивільної інфраструктури, волонтери намагалися вивозити людей із міст та селищ довкола Києва. Про свій досвід волонтерства документаторам фонду розповів Сененко Антон (ім’я не змінено), який на власній автівці евакуйовував жителів Ірпеня:

«Ми їхали, як сліпі кошенята, у складі колони, не уявляючи, де ми й що ми. І ми приїхали, там був збірний гуманітарний пункт, туди ми вивантажували продукти харчування, і тоді я вперше побачив мінометний обстріл. Просто в сусідньому подвір’ї вибухали міни, воно все розліталося. Тоді вивезли ми колоною одну родину з маленькою дитиною. Мама вибігла з малою без нічого взагалі. Вони влетіли в цю машину, сіли в неї – ну і все, ми їх вивезли»

Незважаючи на небезпеку, волонтери продовжували допомагати людям, зокрема представникам маломобільних груп населення, які не могли самостійно швидко дістатися до місць евакуації.

«Ми вже були готові їхати, але в цей момент оця мама хлопчика, якого я вивожу, каже: «На жаль, бабуся, яка має їхати з вами, йде дуже повільно…». Мати з дитиною до церкви дійшли швидше, а бабуся ще йшла по дорозі. Я погодився її знайти, проїхав недалеко і, дійсно, йде бабуся. Я розвертаюся, і ми її підхоплюємо. Довезли до місця збору, там посадили ще хлопчика. І все – усі сидять, речі зібрані, ми готові до виїзду назад на Київ». 

Від початку повномасштабного вторгнення команда БФ «Схід SOS» провела понад 1235 інтерв’ю та задокументувала більш ніж 2176 ймовірних воєнних злочинів. 

Документування воєнних злочинів командою БФ «Схід SOS» здійснюється в межах проєкту «Підтримка постраждалих від війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України» за фінансової підтримки Європейського Союзу.