Документування SOS: історія Єлизавети з Маріуполя

Єлизавета жила в Маріуполі, вчилася та працювала в кондитерській «Марія Федорівна», де виробляли торт «Маріупольський». Наприкінці 2021 року вийшла заміж і разом із чоловіком переїхала в нову оселю поблизу площі Свободи.

24 лютого 2022 року російські окупанти зруйнували спокійне життя дівчини, знищили її рідне місто та розділили з рідними.

«Харчувалися раз на день. Готували швидко, треба було закинути всі інгредієнти та бігти назад до під’їзду — обстріл. Коли їли той борщ, то думали про ціну, якою він зварений», – розповіла Єлизавета.

Разом із онлайн-медіа «Свідомі» розповідаємо історію  за посиланням та читайте нижче републікацію матеріалу. 

«Ціна борщу, звареного на багатті під обстрілом»: історія Єлизавети з Маріуполя

Авторка: Марина Курапцева

Єлизавета жила в Маріуполі, вчилася та працювала у кондитерській «Марія Федорівна», де виробляли «Маріупольський торт». Наприкінці 2021 року вийшла заміж й разом із чоловіком переїхала до нового житла біля площі Свободи.

Далі — пряма мова Єлизавети. 

24 лютого прокинулися й стали телефонувати близьким. Їхати з міста не хотіли. Сподівалися, що українські військові проженуть росіян.

28 лютого чи 1-го березня почули вибухи, російська армія бомбардувала Лівий берег. Світло остаточно відключили 2-го березня, тоді подивилися у вікно і не побачили жодного вогника. Потім зникла й вода. А 7-го березня ми залишилися й без газу. Мобільного звʼязку, інтернету не було.

Вибухи було чути постійно. Ми перенесли диван у коридор. Багато спали — хотілося прокинутися й побачити, що все закінчилося. 

У перший тиждень березня ходили до магазину — не було хліба, борошна, сірників, свічок. Яйця продавали величезними лотками. Було холодно, ми по черзі ходили додому, наливали у термокружку гарячий чай. У магазині були величезні вікна, ми закривали обличчя та шию капюшонами, щоб якщо вікна розлетяться від ударної хвилі, нас не порізало.

12 березня вирушили до тітки, яка жила поруч, і почався обстріл. Ми побігли, і біля «Зеркального» (магазин) я боковим зором помітила два тіла. Ми бігли і плакали, бо одна справа почути про чиюсь загибель, інша — побачити.

Харчувалися раз на день. Готували швидко — треба було закинути всі інгредієнти і бігти назад до під’їзду — обстріл. Коли їли цей борщ, думали, якою ціною він зварений.

9 березня був сильний обстріл, і коли вибухнуло поруч, дідусь і моя свекруха пили чай на кухні. Повз них пролетіла віконна рама. Вони вціліли. Ми з чоловіком бігли туди мало не під кулями, серце вискакувало від адреналіну. Постраждав сусід — осколками посікло шию та обличчя, він був весь у крові, коли його виносили.

Десь 5-6 березня у сусідньому будинку два чи три верхніх поверхи грудою каміння попадали вниз і розчавили машину. У наш будинок також було пряме влучання — ми поверталися додому, набравши води, і побачили полумʼя. 

16 березня ми пішли з квартири. «Прильоти» частішали, а вітер задував до квартири запах диму, горілого пластику (пізніше дізналися, що наша квартира згоріла, бо вітер роздмухав вогонь). Того дня були сильні обстріли. 

Шукали укриття, хотіли забігти до першого-ліпшого підʼїзду, але там перевʼязували поранених, і нас не пустили. Добігли до будинку моєї тітки, а там огорожа. І цієї миті почули гуркіт літаків. У мене почалася істерика. Йшли люди, підказали, де можна перелізти. Я першою побігла до тітки, постукала, вона злякалася, а я кричу: «Усі живі!» І тут припинився обстріл. 

Там ми й облаштувалися на наступні три дні: я, чоловік, дідусь, свекруха, тітка, дядько, брат. Обстріли та бомбардування тривали. 18 березня вранці нас розбудив вибух — біля будинку щось розірвалося. До підвалу чи паркінгу ми не пішли — сиро, холодно, люди хворіли.

Саме 16 березня майже весь цей будинок виїхав — начебто були організовані «зелені коридори». Дядько вирішив не їхати, бо казали, що колони розстрілюють.

19 березня ми піднялися на восьмий поверх, щоб зловити звʼязок, і прочитали новину від ДСНС про «зелений коридор». Вирішили їхати.

У паркінгу дядько познайомився з людьми, за ними якраз приїхав якийсь чоловік, що знав, якими дорогами слід їхати. Ми домовилися, що свекруха та дідусь залишаться, бо дідусь не пережив би таку дорогу. Але хотіли забрати мою маму та брата, та не встигли: той чоловік міг почекати нас лише 15 хвилин, ще й почався обстріл. Дорогою зустріли українських військових, вони скерували нас.

На першому ж російському блокпості по трасі на Мангуш нас зупинили. Мого 23-річного чоловіка і 14-річного двоюрідного брата змусили вийти з машини та роздягнутися — шукали татуювання. Ще знущалися — зневажливо вели себе, здирали з голови шапку. Біля Бердянська зупинили та записали дані паспортів. Так проїхали десь 30 блокпостів.

20 березня у мого дідуся був день народження, а ми навіть не знали, що з ним.

У Запоріжжі нас зустріла родичка, але ми вирішили не зупинятися, там також було чути вибухи. Поїхали до Черкаської області, де мешкаємо й досі.

Наприкінці березня мені зателефонували з незнайомого номера, і я почула мамин голос. Це було таке щастя! Зʼясувалося, що вони пішки виходили на Мелекіно, а звідти їхали на Запоріжжя.

Бабуся й дідусь залишилися у Маріуполі. Десь 20 березня дідусь пішов нас шукати. Потім опинився у лікарні, де раніше працював, і через обстріли застряг там на тиждень. Тоді прийшли українські військові і попередили, що потрібно йти. Він пішки дістався села Портівське. Потім повернувся до бабусі. Зараз вони в Маріуполі — не хочуть їхати з рідного міста.

Згадуючи все, що довелося пройти, розумію, що вижити допоміг лише інстинкт самозбереження. Я переглянула цінності. Якщо назріває конфлікт, думаю: «Скільки цього життя?», і зупиняюся. 

Історію Єлізавети записали Білякова Марія, Каплун Наталія, Храпович Катерина, які працюють у благодійному фонді «Восток SOS».

Від 2014 року фонд збирає інформацію про воєнні злочини представників рф, аби забезпечити правосуддя та право на правду.  Від 24 лютого 2022 року документатори записали понад 600 історій і задокументували близько 700 випадків ймовірних воєнних злочинів.

Поширюйте публікацію. Світ має право знати правду про звірства рф проти цивільного населення України.

Діяльність здійснюється у межах програми «Підтримка постраждалих унаслідок війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України» за фінансової підтримки Європейського Союзу.