Документування SOS: історія родини, чиє життя вдруге зруйнувала рф
Історія родини, чиє життя вдруге зруйнувала РФ: «Нас у підвалі було близько 50, з них — приблизно десять родин із дітьми»
Навесні 2022 року Олеся Порічна вже вдруге вимушено тікала від російської окупації. У 2014 жінка приїхала з Луганська до Попасної, де побудувала власний бізнес. Після повномасштабного вторгнення Олесі доводилося ховатись від постійних обстрілів у підвалах, а згодом — переїхати до Черкас.
Разом із онлайн-медіа «Свідомі» розповідаємо історію Олесі за посиланням та читайте нижче републікацію матеріалу.
Історія родини, чиє життя вдруге зруйнувала РФ: «Нас у підвалі було близько 50, з них — приблизно десять родин із дітьми»
Автор: Олександр Василенко
Олеся Порічна (ім’я змінене з міркувань безпеки) з родиною вдруге вимушено тікала від російської окупації навесні 2022 року з Попасної, що на Луганщині. До того — у 2014 році з Луганська. Попри труднощі, з якими стикаються ВПО, у Попасній Олеся побудувала власний бізнес, а після переїзду до Черкас почала працювати торговою представницею.
Від 2014 року я з родиною жила в Попасній. Вранці 24 лютого 2022 року почула про війну з телевізора та не повірила. Збиралася на роботу. Гадала, що якось воно й буде. Тоді чоловік наполіг піти до мами, бо в нас квартира на сьомому поверсі, тож залишатися не безпечно. Від першого дня повномасштабної війни ми перебралися до мами, вона жила неподалік.
У ніч проти 2 березня вперше спустилися ночувати до підвалу. Чули бої в передмісті, де ворога зустріли наші військові. Підвал був облаштований — очільник ОСББ заздалегідь поставив буржуйку та лавки.
Приблизно о 3:00 стало тихо, ми піднялися до себе. Вже о 5:00 вибухи були дуже гучними — військові РФ почали стріляти по центру міста.
Ми підхопилися та побігли до підвалу. Мали лише декілька хвилин, аби дістатися укриття. Щойно зачинили двері, будинок затремтів, у нього декілька разів влучили. Ми стояли та дивилися на плити. Боялися, що вони на нас впадуть. Я обійняла сина, а він тоді сказав: «Я не боюся, мамо».
Вранці вийшли на вулицю та побачили вирви від снарядів. Того разу влучили не лише в наш будинок, а й у дах сусідньої лікарні, де лежав мій знайомий. Він згодом розповів, що ту ніч вони провели в підвалі.
У бомбосховищі постійно хотілося спати. Там стояли лише лавки, на яких можна було сидіти. Невдовзі сусід, з яким до війни ми всі сварилися, відкрив свій сарай і роздав дошки, десь знайшов навіть матраци. На них ми постелили ковдри та спали. Моя мама й син більше не піднімалися до від’їзду.
Нас у підвалі було близько 50, з них — приблизно десять родин із дітьми, найменшому не було й року.
Згодом ми підрахували, що між обстрілами проходило 20 хвилин, бо росіяни перезаряджали зброю. Ми використовували цей час, аби принести їжу та воду з квартир. Я навіть якось встигла збігати додому — взяла сусіда під руку, й ми пішли. Тоді побачила, що в кухні вибило вікна, а над нею з’явилася діра у стіні. Я взяла лише теплу ковдру, бо в підвалі було холодно.
Виїхати з міста хотілося одразу. Хотілося й повернутися, коли стане безпечно. У батьків чоловіка була машина, а в мене — бізнес, тож ми завантажили авто товаром. Напередодні виїзду, коли обстріли стали ще гучнішими, мені зателефонувала знайома, син дружив з її донькою. Зі слухавки я почула крик її доньки: «Мамо, я тут не можу, вивези мене!». Тоді ми вирішили вивантажили речі й взяти цю родину.
Я розуміла, що знову втрачу все майно, але врятую людей.
Ще в підвал приходили прихильники «русского міра», вони лякали тих, хто збирався виїжджати. Говорили, що на виїзді стоїть блокпост ЗСУ, де забирають чоловіків воювати. Через них родина з піврічним хлопчиком не виїжджала до 16 березня, дитина майже весь цей час сиділа в темряві при свічках. Ми не повелися, почепили на машину табличку «ДІТИ» й поїхали. Я була шокована: «Де тут цей блокпост?!». Звісно, там нічого такого не було.
Спершу доїхали до Бахмута. Запитали в місцевих, як вчинити: зупинитися чи їхати далі. Порадили вирушити до Слов’янська чи Краматорська, але в результаті ми дісталися Черкас. У брата тут квартира, тож було до кого їхати. Місто добре, але хочеться додому, на Луганщину.
Я мрію повернутися, постійно залишаюся на зв’язку з місцевими. Завдяки їм дізналася про долю нашого будинку.
Мені надіслали фото — він повністю зруйнований
Я не одразу в це повірила… Гадала, що це якийсь муляж. Потім сусід підтвердив, що це дійсно наш будинок. На щастя, хоч мамина квартира вціліла. Росіяни ніби влаштували там госпіталь…
Історію Олесі записала Марія Білякова, автор тексту — Олександр Василенко.
БФ «Схід SOS» від 2014 року документує воєнні злочини представників рф в Україні заради встановлення правосуддя та забезпечення права на правду. Від 24 лютого 2022 року документатори записали понад 600 історій та задокументували близько 700 випадків ймовірних воєнних злочинів.
Діяльність здійснюється у межах програми «Підтримка постраждалих унаслідок війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України» за фінансової підтримки Європейського Союзу.
