Аби дістатися Запоріжжя довелося пересікти 18 блокпостів. На кожному з них російські військові перевіряли телефони – історія викладачки Донецького інституту внутрішніх справ

Катерина Шнайдер жила в Маріуполі біля ТРЦ «Порт City» на 17 мікрорайоні. Заклад, в якому вона працювала, від першого дня війни був евакуйований, а жінка вирішила залишитися. 

Документаторка історії – Тетяна Петрова (Благодійний фонд «Восток SOS»)

У перших числах березня було добре чути вибухи, бої були запеклими. Район, в якому я жила, став потерпати від обстрілів, тоді постраждала моя квартира, вибило вікна. Я переїхала до знайомих у центр. Тоді я покинула власну квартиру, але залишилася в місті за іншою адресою.

Згодом обстріли дісталися центру. Разом зі знайомими я перейшла жити до бомбосховища в будинку на проспекті Миру. Там було одне з найбільших і найстаріших у Маріуполі бомбосховищ, із вентиляцією та санвузлом. Щодня в ньому ставало все більше людей. Приходили ті, в кого постраждали будинки. 

Було холодно, не було світла, води та газу. За водою їздили до кринички, а також водоканал міста розвозив воду, можна було набрати з машин. Ближче до 16 березня стало небезпечно виходити з укриття та їздити за водою, стріляли дуже сильно.

Їжі не вистачало. Українські військові привозили продукти майже щодня. Про це бомбосховище всі в місті знали. Продуктів військові провозили небагато, але це була важлива допомога для всіх, бо не треба було шукати їжу під обстрілами. Іноді ми з друзями ходили до Драмтеатру та брали продукти там.

У бомбосховищі було багато дітей і людей старшого віку. Приміщення не було розраховане на перебування близько 300 людей. 

Діти хворіли та кашляли, там було вогко та холодно. Ми одне одному допомагали, ділилися ліками. Парацетамол, пігулки від кашлю, від болю в горлі. Окріп гріли, аби діти пили та зігрівалися.

11 березня ми з подругою пішли подивитися на свої квартири. Дорогою помітила, що в п’ятиповерхівках біля магазину «Грація» та обласної лікарні були майже повністю зруйновані верхні поверхи – знесені вибухами чи згорілі. У дворах будинків люди готували їжу, неподалік було чутно вибухи.

Ми дійшли до дев’ятиповерховок і побачили геть пусті двори, не було навіть запаху диму та людей поруч. Я зрозуміла, що у дворах вже давно ніхто не палить багаття. Було чутно як снаряд вилітає та розривається неподалік.

Я вже побачила свій будинок, але складно було потрапити у двір і під’їзд: треба було перебігти через спортивний майданчик, а по ньому щось влучало, розліталися камінці та земля. Ми з подругою почекали й перебігли цей відрізок. Підбігли та побачили, що на верхніх поверхах полум’я, а на дорозі між будинками лежать трупи. Це були цивільні, вони лежали вже декілька днів, їх ніхто не забирав і нікому було їх накрити. Ми з подругою пробігли повз них і забігли до під’їзду. У під’їзді був вхід до підвалу, ми вперше побачили живих людей – декілька чоловіків, які закричали: «Куди ви йдете? Швидше до підвалу! Тут небезпечно!».

Я сказала, що мені треба квартиру подивитися. Один із чоловіків попередив, що на верхніх поверхах пожежа. Втім, мені треба було на другий поверх. У квартирі були вибиті вибуховою хвилею двері, а в тамбурі сотяли дві жінки з верхніх поверхів. У квартирі всі вікна та двері були вибиті, всі меблі потрощені внаслідок вибухових хвиль. На кухні навіть холодильник був розбитий на частини. Я хотіла пройти до кімнат, але в ту мить почався настільки сильний обстріл, що у квартиру залітали уламки та земля. Напевно влучання були в будинок або землю поряд, все летіло до мене у квартиру. Я спитала в бабусь чи буває тихо, аби можна було з будинку вийти. Жінки сказали, що вони взагалі не виходять.

Ми з подругою довго не могли вийти, бо металеві двері під’їзду гуділи від влучань поруч. Стояв страшенний шум. Коли ми вибігли з будинку дворами, ми побачили, що загорівся сусідній будинок і палає авто біля нього. Ми знову бачили загиблих.

Ми чули як вилітає та прекрасно розуміли, що маємо три секунди на те, аби переміститися або лягти на землю. Нам довелося лежати серед трупів і чекати прильоту. Потім знову бігти, знову лягати… Бігли від снаряду до снаряду. Біля мене не було військових, не було військових об’єктів, лише дитячі садочки та ринок. З іншого боку – «ПортCity», магазини й обласна лікарня.

У дворі будинку подруги було спокійніше, я навіть поспілкувалася з мешканцями. Це була п’ятиповерхівка, у якій не було четвертого й п’ятого поверхів крайнього під’їзду. Мені розповіли, що в тому під’їзді плитами завалило декількох людей. Одного з них, дідуся, мешканці будинку викопали з-під завалів самотужки та віднесли до лікарні. Там ще була дівчина, але її не змогли дістати, вона загинула.

Я виїхала з Маріуполя 16 березня. Їхали повз Мангуша на Мелекіне, далі на Бердянськ. На в’їзді до Бердянська побачила перший блокпост військових рф. Аби дістатися Запоріжжя довелося пересікти 18 блокпостів. На кожному з них російські військові перевіряли телефони та месенджери всіх, хто виїжджає, аби інформація про руйнування в Маріуполі не потрапила до підконтрольної уряду України території.

Я намагалася все засняти, але коли ми виїжджали з міста, нас попередили, що треба все видалити. Тому фотографії та відео не залишилися. Згодом я дізналася, що мій будинок згорів. Я досі не знаю про долю, що спіткала тих, хто ховався в підвалі.