Уроки стійкості від освітянок Запоріжжя та Херсонщини, які відновили професійне життя після окупації

Війна перетворила українську освіту на поле битви, де руйнуються стіни, але дух залишається незламним. Для тисяч педагогів та учнів екран комп’ютера став єдиним можливим класом, а цифрові технології – головною зброєю у боротьбі за українське майбутнє.

Релоковані школи – це спосіб зберегти освіту живою та продовжувати навчання в умовах окупації. Вони об’єднують дітей і педагогів, розкиданих по всьому світу у спільному освітньому просторі. Це можливість залишатися разом, підтримувати зв’язок і не втрачати відчуття спільності. 

Фінальна добірка «Історій стійкості» в межах проєкту «Школу-вгору» від Благодійного фонду «Схід SOS» – це дві історії учасниць навчання з цифрових компетентностей, які пройшли досвід окупації, втрат і вимушених рішень, але не втратили себе та свою справу.

Одна з них – це свідчення вчительки музики з Херсонщини, яка три роки прожила в тимчасовій окупації й тепер шукає сили для фізичного та ментального відновлення на підконтрольній уряду України території.

Друга – це історія про гідність педагогів з Бердянська, які до останнього не знімали український прапор зі школи, розказана вчителькою української мови та літератури.

У цих історіях – шлях від недовіри до сили сучасних технологій. Опановуючи їх, педагоги щодня тримають невидимий міст між дітьми й українським майбутнім.

Тетяна Черепанова: життя в тимчасовій окупації, подолання страху та пошук інструментів для збереження якісної освіти

Пані Тетяна приїхала на п’ятиденний тренінг із цифрових компетентностей від Благодійного фонду «Схід SOS» із чіткою метою – отримати більше знань про кібербезпеку та захист даних учнів, які розсіяні по всьому світу через війну. Однак вчителька української мови та літератури і зарубіжної літератури відкрила для себе значно більше – потужний потенціал штучного інтелекту, до якого раніше ставилася з упередженням.

«Навіть коли зʼявився GPT і про нього вже говорили всі мої учні, я довго не наважувалася ним користуватися. Здавалося, що це чужа праця, не зовсім «моє». Тому певний час я свідомо залишалася осторонь», – зізналася педагогиня.

Навчання кардинально змінило її погляди. Ресурси для анімування зображень, створення презентацій, дошки для спільної онлайн-роботи з учнями – це лише невеликий перелік інструментів, які опанувала пані Тетяна разом із 24 колегами з релокованих шкіл. Найбільшим відкриттям для освітян став інструмент, що генерує відео та зображення високої якості, а також правила складання правильних запитів до ШІ.

«Я переконалася, що ШІ-інструменти не можуть замінити фахівців. У руках вчителя, наприклад, це можливість оптимізувати час та створити якісні візуальні матеріали, які привертатимуть увагу і завдяки яким буде цікаво вчитися», – відзначила Тетяна. 

Володіти знаннями сучасних технологій – це не лише йти в ногу з часом, а й залишатися на зв’язку з учнями, які через війну вимушено покинули дім або перебувають на тимчасово окупованих росією територіях.

Тетяна розпочала педагогічну діяльність у 2021 році й не встигла повною мірою відчути атмосферу очного навчання, знайому її колегам: спершу цьому завадила пандемія, а згодом – хвиля масових анонімних повідомлень про замінування шкіл напередодні повномасштабного вторгнення. Для освітянки зв’язок із дітьми був способом бути разом попри страх, відстань і невизначеність. Згодом він набув і глибокого особистого сенсу через власний досвід життя в окупації.

«Ми прожили в тимчасово окупованому Бердянську півтора місяця в страху, що до мене прийдуть, бо я вчителька. Нас попереджали одразу, що школи будуть схиляти до співпраці [з окупантами]. Ми вирішили – ніколи в житті такого не станеться», – згадує вчителька.

Разом із чоловіком вони перебували в російській окупації з 27 лютого до 15 квітня 2022 року. Сімʼя планувала виїжджати, оскільки чоловік працював викладачем історії, а пані Тетяна викладала українську мову та літературу. Подружжя розуміло, що співпраця з окупантами неможлива, і тиск на вчителів з часом буде ще більшим.

Страх був постійним супутником. Педагогиня згадує, що доводилося спати в одязі: «Раптом зараз прийдуть росіяни, а ми в піжамах?». Він був виправданий історіями про затримання колег, яких психологічно катували та схиляли до співпраці.

«Знаю про колегу з іншої школи – жінку вже старшого віку, яку забрали «на підвал» за допис у фейсбуці українською мовою. Згодом її відпустили через вік. Пізніше колеги, що залишилися вдома, розповідали, що до нашої школи росіяни теж приїжджали на машинах – на прапор наш дивилися дуже підозріло. Саме наша гімназія «Лідер» була останньою у Бердянську, хто зняв український прапор», – згадує Тетяна Черепанова. 

Коли нарешті з’явився шанс виїхати, пані Тетяна з чоловіком змогли евакуюватися з Бердянська, узявши з собою лише рюкзаки та собаку.

Зараз вона продовжує займатися улюбленою справою – крім основних предметів веде додатковий курс «Драматургія і театр» для учнів 5–8 класів в релокованій бердянській гімназії «Лідер», яка відновила свою роботу в онлайн-форматі. 

Учителька вважає, що дистанційне навчання має беззаперечні переваги для старшокласників, особливо в умовах постійних тривог.

«Дистанційка – найкращий варіант для старшокласників у теперішніх умовах, бо є постійний доступ до освіти. Моя учениця, яка через війну переїхала до Іспанії, пройшла там обовʼязковий навчальний курс і тепер наздоганяє однокласників в українській школі, готується до НМТ та планує повертатися в Україну, щоб вступити до університету», – поділилася пані Тетяна.

Однак для молодших класів дистанційне навчання залишається викликом через брак соціалізації. Сама вчителька, яка не застала навчання онлайн у студентські чи шкільні роки, зізнається, що їй важко зрозуміти нове покоління.

«Якісні уроки можуть бути й онлайн, але я розумію, як дітям не вистачає шкільних івентів, зборів, планування, просто веселощів на перерві. Тому намагаємося, щоб наше шкільне життя було насиченим, як і до великої війни. Ми запустили проєкт «Бердянці для бердянців», у межах якого знайомимо дітей з відомими в нашому місті військовими, волонтерами, журналістами та медіаекспертами, які, зокрема, розповідають про боротьбу з фейками». 

Ці позакласні заходи зближують учнів та вчителів, дозволяючи відчути спільність громади. Тетяна мріє про повернення до рідного Бердянська і навіть готова переїхати до Запоріжжя, аби лише мати можливість відкрити хоча б кілька класів для очного навчання і бачити своїх учнів.

«Я б дуже хотіла, щоби була можливість відкрити у нашій школі хоч пару класів. Я хочу жити в рідному місті, розвивати свою громаду, розвиватися в напрямку освіти. Головна моя мрія – щоби після мене стало краще, ніж було». 

Тетяна Питько: життя після окупації на Херсонщині та новий поштовх до роботи

Пані Тетяна присвятила 33 роки свого життя музиці та викладанню у невеликій школі Каховського району на Херсонщині. Останні три роки через війну та тимчасову окупацію рідного села навчальний процес у школі фактично зупинився, і можливість працювати з дітьми майже зникла.

Травми долі ще дуже свіжі: жінка змогла виїхати з тимчасово окупованого регіону і приїхати до рідних на підконтрольну уряду України територію лише в лютому 2025 року.

Рішення про переїзд було нелегким, але допомогла донька.

«Моя донька як психологиня бачить, що мені важко адаптуватися. Вмовила зареєструватися на навчання з цифрових технологій – допомогла мені навіть мотиваційний лист написати», – поділилася вчителька.

Родина жінки виїхала ще навесні 2022 року, сподіваючись, що від’їзд буде короткочасним. Тетяна з чоловіком залишилися «стерегти хату». Можливість покинути окуповану росіянами територію з’явилася лише після того, як чоловіку вдалося продати вціліле майно.

«Ми продали одну з вантажних машин, які залишилися цілими, бо дві інші були розстріляні, а ще одну окупанти забрали. Та попри все, тут, на підконтрольній Україні території, дихається легше. Навіть з обстрілами й тривогами», – каже жінка.

До вимушеного переміщення Тетяна працювала у школі, де навчалося менш ніж 200 дітей. Себе вона жартома називає «універсальним солдатом», адже викладала одразу чотири предмети: музичне мистецтво (художньо-естетичний цикл), мистецтво, етику та зарубіжну літературу. Особливою пристрастю педагогині завжди була організація шкільних свят.

Пані Тетяна має чітке педагогічне кредо:

«Вважаю, що вчитель у школі повинен не лише давати знання, а й навчати дитину критично мислити, знайти своє місце в житті й мати свою думку», – підкреслила вона.

На жаль, школа, де вчителювала пані Тетяна, зараз не працює через відсутність достатньої кількості учнів, яких перевели до навчальних закладів у центрі громади. Через проблеми зі здоров’ям та необхідність відновлення документів про інвалідність жінка поки що відклала активний пошук роботи.

Навчання з цифрових компетентностей, на яке пані Тетяну записала донька, стало для педагогині не просто курсом підвищення кваліфікації. Воно виявилось справжньою психологічною підтримкою та стимулом до відновлення професійної діяльності.

«Я познайомилася з колегами, які краще опанували онлайн-навчання. Це для мене як підвищення кваліфікації, як здобуття нових знань технологічних… І, знаєте, я так комплексувала, що буду, як каже синочок, «боксерською грушею». Але під час навчання сказала собі: «Ні, я ще розумію, я ще знаю, що в мене виходить». Я ж за три роки в окупації з дому не виходила, здичавіла. А тут гарна форма викладання, і ставлення до людей толерантне, людяне таке», – розповідає освітянка.

У свої 56 років, переживши окупацію та складний переїзд, пані Тетяна знову відчуває приплив сил і рішучість.

«Я не хочу загрузнути у розпачі, бо я втратила багато, але хочу продовжувати працювати, і мені потрібне підсилення. Для мене це поштовх, щоб знайти новий шлях», – стверджує педагогиня.

Навчання для освітян організовано Благодійним фондом «Схід SOS» у межах проєкту «Школу-вгору: зміцнення потенціалу прифронтових та переміщених шкіл в Україні» спільно з Данським Гельсінським комітетомза підтримки CISU.

Про найцікавіше з навчання із цифрових компетентностей, яке обʼєднало 25 вчителів з релокованих шкіл Донеччини, Луганщини, Херсонщини та Запоріжжя – читайте тут.