Теплі групи від психологині фонду: історія Рити з Луганська
Теплі групи — регулярні зустрічі для підлітків та молоді, які започаткувала психологиня фонду, Русана Дика. З 2017 року і до повномашстабного вторгнення зустрічі проводилися в офісу фонду у місті Сєвєродонецьк.
В квітні минулого року теплі групи відновили онлайн — щочетверга група зустрічається проводить двохгодинну сесію. Зараз всі 7 людей, які є учасниками групи, знаходяться в різних куточках світу. Вони спілкуються про адаптацію, власні труднощі і переживання, діляться планами на майбутнє. Психологиня Русана обговорює важливі питання: як відстояти власні кордони, як збудувати міцні стосунки тощо. Разом учасники читають та аналізують книги, а іноді говорять на вільні теми.
Рита з Луганська, яка тимчасово є біженкою в Німеччині, поділилася, як теплі групи підтримують її психологічне здоровʼя вже декілька років.
Організатором теплих груп є БФ «Восток SOS» у партнерстві з естонською організацією MTÜ Mondo. Зустрічі відбуваються за фінансової підтримки Estonian Centre for International Development.
У 2014 мені було 12 років, тоді на Донбасі почалася війна. Я мешкала в Луганську. Той рік залишив багато сумних і травматичних спогадів. Коли місто опинилося в окупації, я разом із мамою та двома сестрами переїхала до бабусі в Сєвєродонецьк, ми жили там. Батько залишився в окупованому Луганську.
Взимку 2015 року я познайомилася з Русаною, психологинею Благодійного фонду «Восток SOS». Ми ходили в одну церкву, а потім на молодіжні збори в офісі фонду. Тоді я не відвідувала психологічні зустрічі та групи, але після повномаштабного вторгнення все змінилося.
24 лютого 2022 року я була в гуртожитку. Я навчаюся в Горлівському інституті іноземних мов, який тоді перемістився в Бахмут. Буквально за дві години ми зібрали речі та рушили на автовокзал, але транспорт уже не курсував. Згодом зателефонувала Русана та запропонувала разом із командою БФ «Восток SOS» поїхати подалі від небезпеки. Спочатку планували їхати в Київ, але зупинилися в Ужгороді. Разом із Русаною та її родиною ми жили в Ужгороді три тижні. Згодом до мене приїхала мати з сестрами, ми поїхали до Німеччини.
Повномасштабна війна внесла корективи й у навчання. За рік перерви знов звикнути до режиму навчання складно. Адаптація взагалі складна штука. За цей рік, коли я не навчалася, я працювала в кафе та ходила на курси німецької мови. Там познайомилася з трьома дівчатами, з ними продовжую спілкуватися: з курсів німецької – дівчина зі Львова, а з роботи – дві дівчини з Іспанії.
Перші місяці разом із родиною я жила в однієї німкені. Я багато спілкуюся з місцевими, вони підходять і цікавляться справами. Питають про Україну, але з ними важко спілкуватися на тему війни. Складається враження, що вони не розуміють про що питають і кажуть. Неетично себе поводять, все зводиться до «Добре, що ви тут».
Після закінчення дистанційного навчання мені треба закінчити й мовні курси за вимогами місцевої влади. Потім навчатися в Німеччині чи повертатися в Україну.
Я дуже хочу в Україну, але розумію, що треба побути тут, у Німеччині.
До психологічних зустрічей я почала долучатися після повномасштабного вторгнення. З квітня минулого року вони почали збиратися в онлайн-форматі. Завдяки зустрічам на душі стає легше. У гуртку збирається 8 людей і кіт.
Я сподіваюся, шо групу ніколи не закриють, тому що деякі з нас живуть від четверга до четверга, аби зустрітися та зарядитися. У нас там все класно! Ми завжди щось обговорюємо, граємося, малюємо, пишемо. Це допомагає жити.
