Прапор, який ми несемо із собою
Прапор надії.
Прапор гордості.
Прапор мужності.
Кольори українського стягу сьогодні впізнають у всьому світі. Вони стали символом свободи та боротьби за своє майбутнє.
У нашому прапорі багато любові. І так само багато болю. Адже його право майоріти над нашими містами й селами щодня виборюють люди – ціною власних сил, спокою, здоров’я і життя.
У його синьо-жовтих кольорах – наша історія і пам’ять. Рідні домівки, які довелося залишити. Міста, до яких мріємо повернутися. Земля, за яку боремося. Свобода, якої не хочеться втрачати. А також люди, які все це бережуть.
Для когось український прапор – символ боротьби, а для когось – спогад про дім або знак надії, що в цей дім ще повернешся.
Сьогодні ми хочемо поділитися кількома зворушливими історіями прапорів наших колег і людей, яким допомагав Благодійний фонд «Схід SOS». У кожній із них – особливий сенс, за який понад усе хочеш триматися та берегти.
Прапор, який вдалося врятувати
Прапор, що майорів над ліцеєм №28 «Гарант» у Лисичанську, – справжня реліквія для вчителів релокованого закладу освіти, який долучився до проєкту «Школу-вгору» від БФ «Схід SOS».
У травні 2022 року «Гарант» став мішенню російської артилерії. У ліцеї спалахнула пожежа, частину будівлі було зруйновано.
Учитель французької мови і керівник гуртків «Шкільне телебачення» й «Фотостудія» ліцею Іван Шибков пробрався на територію пошкодженого закладу й зняв прапор на вході в будівлю. Це єдина річ, яку освітянам вдалося врятувати й забрати із собою на згадку про рідний ліцей.
Сьогодні Іван захищає країну в лавах ЗСУ. Він – головний сержант одного з підрозділів ударних безпілотних авіаційних комплексів. Також Іван є кандидатом на звання «Лідер року» в номінаціях регіонального рейтингу «Гордість Луганщини 2026».
Пошкоджений стяг зберігає директорка школи в Дніпрі, куди релокувалася адміністрація ліцею.
Прапор надії на повернення
Асистентка проєктів напряму відбудови БФ «Схід SOS» Наталія Ферлієвич зберігає прапор, який придбала у 2014 році на Донеччині, коли розпочалася АТО.
Наталя із селища Новодонецьке Краматорського району. У той час вона працювала вчителькою молодших класів і приносила стяг на виховні години в школу.
У 2022 році, коли евакуйовувалася вперше, забрала його із собою. Згодом Наталя з родиною повернулася додому.
Коли жінка надсилала ласощі своєму куму-військовому на фронт, то передала і прапор – попросила його із побратимами залишити на ньому свої підписи.
У 2025 році Наталі знову довелося виїжджати з Донеччини – прапор забрала із собою. Зараз він висить у будинку жінки в Ужгороді – як символ надії на перемогу та повернення до рідного краю.
На фото на тлі прапора – донька Наталі Єлизавета.
Прапор із Майдану та стрічка під устілкою
Координаторка напряму відбудови БФ «Схід SOS» Юлія Красільникова, покидаючи рідний Луганськ, забрала із собою прапор, який висів на її балконі. Його вона придбала під час Євромайдану.
Коли в місті розпочалися заворушення, а озброєні сепаратисти захоплювали адміністративні будівлі, сусіди просили Юлію зняти прапор, «щоб у них не було проблем».
Юлія забрала його із собою до Києва, а за кілька місяців передала волонтерам, які збирали стяги для військових на фронт.
Пізніше, уже виїжджаючи з тимчасової окупації, Юлія вивезла ще одну символічну річ – синьо-жовту стрічку.
Потяги вже не ходили, довелося їхати автівкою. Місця було мало, тому взяти із собою багато речей Юлія не могла. Вона забрала кілька своїх дитячих фотографій, аби зберегти хоча б часточку сімейного архіву, та речі сина. На одному з його комбінезонів висіла синьо-жовта стрічка – хлопчик ходив із нею на акції взимку.
«Для мене та стрічка емоційно була дуже важлива, бо вона пройшла зі мною і з близькими мені людьми київський і луганський Майдани. Дуже хотілося зберегти її як спогад про все, що нам довелося пережити, а також як уособлення того, за що ми продовжуємо боротись, – нашої свободи і незалежності», – ділиться Юлія.
Щоби перетнути російські та сепаратистські блокпости, вона сховала стрічку під устілкою кедів.
Прапор, який об’єднує українців
У лютому 2022 року комунікаційна менеджерка фонду Анастасія Михайлович уперше полетіла до Азії. Перебуваючи там, їй хотілося знайти українців – адже «разом веселіше».
Однак 24 лютого українців довелося шукати зовсім для іншого – щоб об’єднуватися на тлі повномасштабного вторгнення росії та разом організовувати мітинги.
Спершу вони збиралися із наївними закликами до НАТО «закрити небо», а згодом почали проводити благодійні заходи і збирати донати на потреби українських військових.
На одному з перших таких заходів, ярмарку, пошили великий український прапор. Для української спільноти його безкоштовно виготовила місцева жителька.
Цей стяг став для людей, які там зібралися, символом єдності. Він «мандрував» з події на подію, об’єднуючи українців далеко від дому.
Нині прапор знаходиться в подруги Анастасії в Таїланді. Його час від часу дістають на місцеві заходи, де збираються українці.
Прапор, який ми несемо, у кожного й кожної про своє. Та однаково для всіх нас – він про гордість, любов і дім.
З Днем Державного Прапора, Україно!
