Підземка, що рятує життя: до Всесвітнього дня метро БФ «Схід SOS» публікує свідчення з Харкова
З початком повномасштабного вторгнення росії у 2022 році метро стало одним із найбільших укриттів міста. Під час масованих обстрілів тисячі людей спускаються під землю, рятуючись від ракет і артилерії, щоб пережити ще одну ніч війни. На платформах і в переходах сплять сім’ями, облаштовують тимчасові місця для життя, слухають новини і стежать за повідомленнями про атаки на місто.
До Всесвітнього дня метро, що відзначається на честь запуску першої у світі підземки в Лондоні у 1863 році, Благодійний фонд «Схід SOS» публікує свідчення українців і українок, які знайшли захист та укриття в харківському метро на початку російського повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року. Імена респондентів змінено з міркувань безпеки.
Війна застала людей зненацька, позбавивши містян можливості вчасно виїхати з міста, тож на певний час саме метро стало для них вимушеним прихистком і єдиним відносно безпечним місцем. Вікторія поділилася історією своєї сім’ї, яка три дні провела в метро:
«Ми три доби жили в метро: з дітьми, з тваринами, з мамою моєю. На той момент наш автомобіль був у гаражі. Ми боялися до нього йти, бо не знали, прилетить чи не прилетить. Гараж був трішки далі від метро. А бомбардування не закінчувалось. Бензину залишалося десь літрів десять. Саме тому ми вирішили побути хоча б три доби в метро, тому що дуже чоловік переймався. Хвилювався, у разі якщо палива зовсім не буде, то в полі станемо, а в полі зимою ніхто не знає, що станеться».
У перший тиждень війни харків’яни перетворили метро на тимчасовий дім і надійний прихисток, приносячи туди їжу, ліки та все необхідне для виживання. Про цей період розповіла Марія:
«Більшість харків’ян перебувала в метро. Вони там організували свої намети, ліжка. Волонтери виходили, коли були перерви між вильотами авіації, і приносили їжу, воду, ліки».
У метро опинилися тисячі людей із дітьми, які були змушені перебувати там по кілька днів поспіль. Навіть повертаючись додому виснаженими після безсонних ночей та обстрілів, вони знову мусили спускатися під землю, шукаючи бодай тимчасового захисту. Так ті дні пригадує Анна:
«Ми спустилися в метро, яке було повністю забите іншими людьми. Я в цей момент зрозуміла, що ми не взяли навіть баклажку води для пиття, у нас не було жодних продуктів із собою. Ми знайшли собі вільний куточок і стали там чекати на мого чоловіка. Він прийшов десь за пів години, і його, як виявилося, бомбардування застало вдома. Але коли трохи вщухло, він вискочив і побіг у бік метро. Першу ніч з 24 на 25 лютого ми провели в метро на підлозі. Була 11-та година ночі, діти дуже просили їсти. Чоловік побіг додому принести хоч щось, що можна було взяти: води набрати, яблука, печиво. Спали, як і всі, на підлозі, на шматочку картонки – хто що встиг туди привезти. О 5-й ранку, коли стало більш-менш тихо, чоловік виходив на вулицю послухати, яка взагалі ситуація в місті. Потім ми вийшли з метро, як зараз пам’ятаю: темрява, ліхтарі не працюють, світла ніде немає, сніг під ногами. Прийшли додому, і перше, що ми зробили, – кожен упав у своє ліжко і просто заснув. Прокинулися десь о 12-й годині дня знову під звуки «градів», які обстрілювали Північну Салтівку. О 15-й годині знову було повідомлення про авіаналіт, тому я схопила дітей і ми знову побігли в метро. Знову в метро провели ніч, а о 6-й ранку повернулися додому».
Умови, в яких люди спали в підземці, були важкими: матраци розстеляли просто на підлозі. Однак навіть це забезпечувало найважливіше – відносне відчуття безпеки. Початок війни та вимушене життя в метро серйозно підірвали здоров’я людей, особливо тих, хто вже мав хронічні проблеми. Тоді на порятунок приходили волонтери, які надавали людям необхідні ліки. Про це розповів Олександр:
«Ми прожили в метро цілий тиждень. Перші дні їли своє, що взяли. Метро вже не працювало, тому що там були люди. Вагони стояли, тому і у вагонах жили, і просто на підлозі – там [на станціях] бетонна ж підлога, мармур лежить. Додолу стелили, хто що мав. Я, наприклад, взяв з дому матрац. Волонтери давали ліки, якщо комусь погано. Переважно від тиску. У моєї дружини постійно підвищений тиск, тому добре, що ми мали можливість отримати ліки».
Надійність харківського метро давала людям відчуття захищеності й не дозволяла паніці взяти гору навіть в умовах постійної небезпеки. Працівники метрополітену доклали значних зусиль, аби максимально комфортно облаштувати станції для тривалого перебування людей. З часом мешканці пристосувалися до життя в метро, перетворивши його з тимчасового укриття на простір спільного виживання й підтримки. Так ці події описує Володимир:
«Біля нашого будинку було метро, тому ми обрали його за своє укриття. Якщо вибирати між підвалом та метро, то в метро і комфортніше, і більше місця, і безпечніше. Людей було дуже багато. Спочатку ми навіть не мали місця, щоб розкласти речі та розстелити простирадло, щоб лягти. Тому ми просто сиділи, стояли, спілкувалися. Атмосфера була досить дивна, але не було паніки. Напевно, зіграло роль, що ми були в метро, а в метро дуже сильна звукоізоляція, і ми майже не чули, що відбувається ззовні. Тому нам було тихо і навіть спокійно. Єдине – був шок, що так багато людей в метро. Ти тільки вчора їздив на навчання в університет через це метро, а сьогодні вже плануєш тут ночувати, бо війна. Нам працівники метро спустили подовжувачі для розеток, щоб ми могли стати в чергу і заряджати всі свої телефони. Зв’язок, слава богу, був досить стабільний і мобільний інтернет працював. У нас був вихід у люди, щоб розуміти, що і як. Було чотири людини, які попарно виходили на вулицю, аби п’ять хвилинок подихати свіжим повітрям і зрозуміти, наскільки гучно в місті, адже ми не чули нічого».
Документування воєнних злочинів командою БФ «Схід SOS» здійснюється в межах проєкту «Підтримка постраждалих від війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України» за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю фонду та не обов’язково відображає позицію ЄС (European Union in Ukraine).
