«У мене не залишилося контактів на окупованій території: вони або вбиті, або виїхали»: початок АТО очима місцевих

Авторка матеріалу ВОРОНА ЮЛІЯ, поний матеріал можна знайти на сайті “Повернись Живим”.
Шість років тому, 13 квітня 2014-го, було оголошено про початок антитерористичної операції на Сході України. На той момент вже понад три місяці в Донецьку та Луганську, де з’являлися російські прапори та бойовики, опір чинили місцеві активісти. Їх били за синьо-жовті стрічки, катували за відданість Україні та погрозами виганяли з рідних міст.

Юлія Красильникова, правозахисниця, голова правління організації «Восток SOS». Виїхала з Луганська у травні 2014-го.
«До війни я працювала в правозахисній організації в Луганську. Ми виїхали в Київ в середині травня 2014 року. Для мене це було, мабуть, одним із найболючіших моментів – розуміння, що треба виїхати, що я можу бути корисною тільки поза межами міста. Тому що, коли ти бачиш людину зі зброєю посередині міста, усвідомлюєш, що тепер вирішує не закон, не права людини і не здоровий глузд, а той, хто тримає в руках автомат. Тоді я зрозуміла, що далі буде відбуватися щось, чого я не зможу сприйняти, і ніяк не зможу вплинути на ситуацію.
Я пам’ятаю момент захоплення будівлі СБУ. Трощили вікна, там було багато людей, але ще більше – глядачів, які або не розуміли, що відбувається і були в шоці, або насолоджувалися спогляданням процесу. На місці була міліція, якість підрозділи, які дуже спокійно намагалися підійти до будівлі, а на них дуже агресивно реагували ті, хто захоплював СБУ. І правоохоронці відходили, взагалі не реагуючи адекватно на ситуацію, не намагаючись протистояти. Тоді і прийшло розуміння, що держава у цьому випадку відмовилася від міста і людей з проукраїнською позицією, немає політичної волі протистояти тому трешу, що відбувався, а правоохоронні органи просто зникли. Ми стали самі за себе – самі відповідаємо за свою безпеку і ніхто нас не може захистити.

Синьо-жовті стрічки на рюкзаках ми носили до останнього. Коли захопили будівлю СБУ, і під нею розгорнули табір, ми перший час ще ходили подивитися, що там відбувається, заходили на ту територію. Я виклала стрічку з рюкзаку, коли в один із днів на вході почали перевіряти речі. Мене чи не попросили показати те, що у рюкзаку, чи не помітили її. Але з того часу я стала думати, які саме речі у мене із собою.
Коли у квітні оголосили про початок АТО, були сподівання, що все це скоро закінчиться. Наприкінці літа 2014 року, коли українська армія заходила в Луганськ, ми чекали, що вже наступного дня купимо квиток і поїдемо додому. Ще довго це відчуття не залишало…
Навесні 2014-го було дуже багато людей, які потрапляли в полон. Олексій Біда, який вийшов звідти дуже побитий, наш друг і колега, журналіст Слава Бондаренко, який до кінця травня перебував в Луганську і знімав перебіг президентських виборів, а, повертаючись ввечері додому також потрапив у полон. Його випустили через кілька днів у несвідомому стані із сильною травмою, він досі лікується, тому що має серйозні наслідки такого «спілкування» з бойовиками. Після того дуже багато людей з кола активістів, або тих, хто мав проукраїнську позицію, але не висловлював її на акціях, потрапляли у полон. Потрапляють й досі, і не всі з них повертаються живими.
Востаннє я була в Луганську у вересні 2014 року. Їздила, щоб забрати зимові речі для дитини, тому що, коли виїжджала в травні, у мене не було навіть обережної думки про те, що я не зможу повернутися аж до холодів. Багато хто з активістів, журналістів поїхали додому, щоб подивитися, чи все там ціле, забрати речі. Тоді на підвал потрапив ще один з наших друзів-журналістів. Коли я їхала і спостерігала, як все відбувається, зрозуміла, що мені дуже пощастило, що на блокпосту не перевіряли списки. І усвідомила, більше так робити – приїздити до Луганська – не буду.

Тоді, у вересні 2014-го місто було пусте. Були великі проблеми зі зв’язком, тому на Театральній площі – єдиній локації, де ловив зв’язок – збиралося багато людей. Дуже дивне відчуття, тому що стоять бойовики у формі, поруч якісь бабусі і дідусі – солянка з людей, які одночасно намагалися додзвонитися і щось розповідати. І там краще було нічого зайвого не говорити.
З тієї поїздки я запам’ятала, що у мене було враження, ніби рідкі перехожі вдивляються один в одного, і водночас – ховають очі і дивляться в землю. Ніби за тобою всі стежать, але намагаються, щоб ти не бачив.
Є ще дуже яскраве враження з тієї поїздки. До війни я жила біля елітного супермаркету, де зазвичай продавали дуже дорогі закордонні штуки. Коли я туди зайшла у вересні 2014-го, всі ряди були закриті, і тільки на вході стояв стелаж, де жінка за готівку продавала завітрене страшне м’ясо, ковбасу – всього було дуже мало і воно виглядало погано. В магазині, як і багато де, не було світла. Це була дуже показова ситуація, коли ти бачиш, що насправді відбувається із містом».
Авторка матеріалу ВОРОНА ЮЛІЯ, поний матеріал можна знайти на сайті “Повернись Живим”.