«Ми тут, щоб створити спогади»: як педагогині просторів «Затишно space» стали менторками «Ізі Кемпу» від БФ «Схід SOS» і чого навчилися самі


«Перед самим виходом на сцену хлопець зізнався своїй менторці: він ніколи не співав соло на публіці. Вона теж розхвилювалась. Але він виступив, діти його підтримали оплесками, а за кілька тижнів він написав: «Я записався в музичну школу на спів», – розповіла педагогиня простору «Затишно space» та менторка в таборі «Ізі Кемп» Олександра Тютюнникова.
Таких історій у педагогинь просторів психосоціальної та юридичної підтримки «Затишно space» за це літо й осінь назбиралося чимало. Цього року сім фахівчинь – з Вінниці, Запоріжжя, Харкова та Миколаєва – вперше стали менторками в таборі «Ізі Кемп» від Благодійного фонду «Схід SOS». Разом з учителями, психологинею та організаторами вони були поруч зі 145 підлітками з прифронтових громад: будили їх зранку, готували творчі номери, вели вечірні рефлексії й підтримували у складні моменти.
Для когось це був перший табір і перший похід у гори, для інших – продовження багаторічного досвіду таборування. Але всі педагогині погоджуються, що підлітки навчили їх не менше, ніж вони підлітків. І кожна ще раз переконалась, як важливо дітям мати поруч дорослу людину, яка не повчає, а підтримує та вірить у них.
Досвід щоденної роботи в просторах допоміг педагогиням легше знаходити контакт із підлітками. А табір підтвердив і посилив те, що вони роблять у просторах щодня.
Ми обʼєднуємо досвід наших команд, аби в таборі «Ізі Кемп» та у просторах «Затишно space» діти завжди мали поруч тих, хто їх розуміє і чує.
Олександра Тютюнникова, Миколаїв


«На перших здибанках моя жовта команда навіть не кричала разом голосне «МИ». Діти були спокійні й розрізнені, кожен сам за себе, і це помічали вчителі на уроках. А в кінці зміни вони вже дружили, вболівали за своїх і залюбки готували номери.
Я хвилювалася, бо досвіду роботи в таборі в мене не було. У перший день діти написали, якою вони бачать менторку, і я усвідомила: вони хочуть бути почутими. Тож зранку я вмикала в коридорі їхні улюблені треки, після школи завжди питала, як минув день, і намагалася помічати навіть незначні зміни в настрої.
Саме з моєї команди був хлопець, який по секрету попросив допомогти підготувати сольний номер. У такі моменти розумієш, як важливо дати дитині впевненість.
Найскладнішим був темп: 15-16 годин постійної включеності. Але коли бачиш щасливі обличчя дітей, розумієш, що все недарма. Кожна дитина залишає в тобі слід, і до кожної треба просто підібрати свій ключик. У «Затишно space» я щодня працюю з дітьми, і табір ще раз підтвердив: найважливіше – не навʼязувати свою думку, прислухатися та вірити в них і їхні таланти».
Побажання жовтій команді: «Знайте, що ви класні й унікальні. Завжди вірте у свої сили, і тоді ви зможете все!».
Юлія Плющ, «Затишно space» Запоріжжя


«Я стала свідком змін у дітях: одна дівчинка вперше вийшла з гітарою перед великою аудиторією і зібрала навколо себе цілу групу дівчат; хлопець уперше заспівав у мікрофон і зрозумів, що йому це подобається, а інший – творчо облаштовував нашу командну кімнату протягом зміни.
Моє головне завдання в таборі – не стільки організовувати активності, скільки допомогти групі дітей стати справжньою командою. З підлітками не працює універсальний підхід: не можна просто вирішити, що зараз усі дружитимуть. Довіра починається з прийняття, коли дитина відчуває, що її бачать і чують без осуду.
У таборі я вкотре переконалася: мовчазність не означає байдужості, активність не завжди означає впевненість. Найскладніше було прийняти, що часу не вистачає на все, що хочеться зробити. Але це навчило мене цінувати невеликі результати. Іноді не потрібно підказувати підліткам, ким бути, досить просто повірити в них.
Ми не завжди знаємо, що саме дитина забере із собою після зміни: спогади про активність, знайомство, розмову чи просто відчуття, що її приймали такою, якою вона є. Але навіть короткий спільний досвід може мати значення».
Побажання моїй зеленій команді: «Не втрачайте сміливості бути собою. Не бійтеся пробувати, помилятись і починати спочатку. Шукайте людей, поруч з якими можна бути справжніми. І памʼятайте: навіть якщо табір закінчився, знайомства й маленькі спільні історії залишаються з вами».
Ірина Пастух, Миколаїв


«Один хлопець довго намагався бути непомітним й уникав спілкування і зі мною, і з командою. А потім я знайшла тему, яка його цікавить, і виявилося, що він неймовірний знавець техніки. Далеко не кожен дорослий так добре на ній розуміється! Дитина наче засяяла зсередини, і це стало ключиком до спілкування зі мною і командою.
Менторка – це мама, наставниця, старша подруга й аніматорка в одній особі. Коли хтось хворів, я замість мами дбала про нього. У поході в гори підтримувала навіть дітей з інших команд. А коли ми за 15 хвилин якимось дивом готували командний номер, а потім разом виходили на сцену під оплески, відчувався справжній командний дух.
У мене був багаторічний досвід дитячих таборів, але табір із надолуження освітніх втрат був першим досвідом. Уперше ментори й учителі працювали разом заради спільної мети. Ми бачили дітей і як учнів, і як членів команди, і обмін спостереженнями допомагав вибудовувати роботу точніше.
Найскладніше було зламати стереотип про дорослих і повернути підліткам віру в них. Я зрозуміла, що в житті багатьох підлітків немає поруч дорослого, який допоміг би пройти цей нелегкий вік. Тож якщо ми станемо такими дорослими для них у «Затишно space», це вже велика перемога».
Світлана Шафоростова, Харків


«Я не вмію малювати», «У мене не вийде», – кажуть підлітки на початку майстер-класу. А потім настільки захоплюються, що не хочуть зупинятися. На всі мої майстерки першими приходили хлопці з моєї команди, і щоразу одна з їхніх робіт була для мене. Мовою творчості можна говорити навіть тоді, коли складно добрати слова.
З підлітками не працює позиція «я доросла – знаю, як правильно». Довіра народжується з маленьких моментів: коли ти памʼятаєш, про що дитина розповідала, помічаєш її настрій, не проходиш повз і виконуєш обіцяне. А вечорами були рефлексії: чай, печиво, неймовірно красива свічка і ми.
Для мене це був перший досвід роботи в таборі, і він був непростим. Найскладнішим було майже не мати часу на відновлення. Навіть під час сніданку, обіду чи вечері ти встаєш і йдеш до дітей: «Смачно? Все гаразд? Всі поїли?».
Пригнічує усвідомлення, що не завжди можна допомогти так, як хочеться. Іноді хочеться одразу обійняти, знайти правильні слова, але розумієш, що найкраще – вислухати, підтримати й дати людині можливість самостійно пройти свій шлях.
На останній рефлексії одна дівчина сказала: «Я спочатку подумала – «О, чергова вчителька…», а ви така «в темі», ви найкраща менторка!». З табору я повернулася зачарована добротою та щирістю моїх дітей, але й абсолютно виснажена. Я чітко зрозуміла, наскільки важливі такі простори для дітей, які так довго вчаться онлайн. Іноді найважливіше, що ми можемо дати іншій людині – це відчуття: «Тебе бачать. Тебе чують. Ти важливий».
Побажання своїй команді: «Не бійтеся бути іншими, мати власну думку й пробувати нове. Ніколи не порівнюйте свій шлях із чужим. Памʼятайте, що просити про допомогу – це не слабкість, а сміливість. Дякую вам за щирість, енергію, жарти й обійми. Ви теж багато чого мене навчили!».
Юлія Дейнека, Вінниця


«Одного дня ролі помінялися: майстер-клас для дорослих провели самі підлітки. Так я навчилася дублювати мультфільми – цікавий досвід!
Роль менторки всеосяжна: ти створюєш дружню атмосферу, допомагаєш підліткам адаптуватися, стаєш містком між ними та організаторами. Багато роботи відбувається «поза кадром», і відповідаєш ти за дітей від приїзду до від’їзду, навіть уночі. У такому форматі я працювала вперше.
Ключем до спільної мови стали менторські години й вечірні «свічки вражень»: з кожним днем діти говорили вільніше. Бували й моменти, коли дитині ставало важко. Тоді важливо було просто бути поруч, поговорити й, за потреби, організувати зустріч із психологинею. А ще – розділяти з командою і перемоги, і поразки. Після перемоги в економічній грі мої діти ще більше повірили у свої сили.
Найскладніше було прощатися. Табір не змінив мого підходу до роботи з підлітками, а лише підсилив розуміння, що я все роблю правильно. А головний висновок з табору такий: я там, де й потрібно».
Побажання своїй команді: «Бажаю вам завжди бути собою і не боятись нового».
Олександра Авєріна, Харків


«Поміж «вау, як тут гарно», спробами зробити фотки й милуванням краєвидами ми всі ще намагалися вижити. Це був мій перший похід у гори, а як менторці мені ще й треба було тримати обличчя, ніби я абсолютно впевнена, що ми знаємо, куди йдемо.
За що відповідала менторка? За все: від «розбудити й відвести до школи» до «вгамувати хвилювання та провести спецоперацію з пошуку реквізиту». Це був мій перший досвід менторства, і все відбувалося нонстоп. Коли було важко, я нагадувала команді: «Ми тут для того, щоб створити спогади». І це допомагало не зациклюватися на втомі.
Важливі моменти менторства часто зовсім незначні: смуток за домом, конфлікт, трошки пліток – усе це теж вимагає уваги. Десь допомагав жарт, десь розмова, а десь просто час поруч. А на останній рефлексії, коли всі вже «відкрили карти», було видно, наскільки близькими діти стали за цей час.
Підлітки навчили мене більше довіряти й не намагатися все контролювати. Цей досвід я переношу в «Затишно space», де підлітки можуть бути собою, пробувати нове, помилятися та просто класно проводити час».
Побажання блакитній команді: «Ви завжди будете для мене особливими. Нехай у вас залишиться від «Ізі Кемпу» не тільки безліч фотографій і жартів, а й відчуття, що ви можете більше, ніж вам іноді здається. Люблю вас, Стар Нова!».
Ірина Зайченко, «Затишно space» Запоріжжя


«У моїй команді була група хлопців, які на початку зміни намагалися виглядати дорослішими і трималися зухвало. Але вже до середини зміни вся команда дорослих помітила зміни: вони стали дружнішими й виявилися неймовірно талановитими та цікавими. Мені здається, вони зрозуміли, що в цьому просторі нема від кого захищатися і можна бути собою.
Як не дивно, допомогли чіткі домовленості, які ми встановили на початку. Підлітки перевіряли їх на міцність, але саме це дало їм відчуття стабільності. Вони зрозуміли, що їх не критикуватимуть і на них не підвищуватимуть голос.
У дитинстві я не бувала в таборах, тож іноді, беручи участь у змаганнях і концертах, і сама почувалась учасницею. Найскладнішим виявився підйом на гору – це був мій перший похід, і я не уявляла, що буде так складно! А найлегше – це майстерки біля річки та вечірні рефлексії з чаєм і смаколиками, де завжди було затишно, але бракувало часу.
Моя команда навчила мене дивитися на світ трохи простіше, бути відкритою до нового, не боятися бути смішною та памʼятати, що за поведінкою стоїть своя історія, яку варто почути, а не засудити».
Побажання команді: «Своїй команді бажаю не забували які вони круті, що кожен з них унікальний і здатний досягти великих вершин».
Табір із надолуження освітніх втрат «Ізі Кемп» організовано в межах проєкту «Захист та необхідна психосоціальна підтримка постраждалого внаслідок війни населення прифронтових регіонів України» (2026–2027) за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини.
А тут ви зможете ближче познайомитися з історіями учасників осіннього «Ізі Кемпу» від БФ «Схід SOS» – хлопцями й дівчатами із Запоріжжя.