Наша коллега Мария Куринная о своих впечатлениях от встречи с конфликтологом Стейнаром Брином в Северодонецке

В этом месяце у нашей команды пополнение в лице прекрасной, очень искренней девушки и настоящего профессионала своего дела Марии Куринной. Маша, как и многие другие члены «Восток-SOS» родом из Луганска, она занимается переводом отчетов, дайджестов и других документов нашей команды на английский. Недавно Маша съездила в Северодонецк, чтобы помочь с переводом публичной лекции и семинара всемирно известного конфликтолога Стейнара Брина. Переводить публичное мероприятие для большой аудитории — непростая задача для переводчика, но Маша справилась с ней на отлично. Вчера она написала интересный и эмоциональный пост в Facebook о своих впечатлениях от поездки. Надеемся вам будет так же интересно читать его, как и нам.

В житті кожної людини є знакові зустрічі. Мені чомусь завжди щастить на прекрасних людей!

Бути перекладачем — це завжди захоплююча можливість зустріти яскравих особистостей. Ті особистості, яких доводилося перекладати, та хто закарбувався в пам’яті — це японська піаністка Хіромі, представниця Корпусу Миру С’юзен Аткінсон, американський ветеран, письменник та представник НАТО Боненбергер, і ось, пан Брін! Мала честь 2 дні бути перекладачем Стейнара Бріна — всесвітньовідомого норвезького конфліктолога, багаторазового номінанта на Нобелівську премію миру, володаря численних нагород, професора академії Нансен, голову Nansen Dialogue Network (до речі, паспорт, який видав пан Фритьоф Нансен після Першої світової війни, врятував Сергія Рахманінова, Ігоря Стравінського, Володимира Набокова, Івана Буніна та інших. І коли Нансен отримав Нобелівську премію Миру, половину грошей віддав сучасній Україні та рф. Ми маємо давні зв’язки із peacebuilding mission із Норвегії, Нансен відвідував Харків, допоміг багатьом біженцям, адже Радянський Союз відмовлявся просити про допомогу. У Харкові є діалоговий центр та меморіал пану Нансену). Стейнар Брін має результативний досвід вирішення конфлікту в західних Балканах. Незважаючи на снігову лютневу погоду вечора Дня Валентина в Сєвєродонецьку, на зустріч прийшло близько ста людей: студенти та викладачі, громадські діячі та психологи, журналісти та представники адміністрації області, переселенці та жителі міста, представники міжнародних місій та НДО, актори та режисери, юристи та просто зацікавлені люди. І після всіх моїх перешкод і випробувань до поїздки, нагородою стали численні подяки від людей, які підходили спілкуватися, та дякували за якісний та старанний переклад (хоча іноді перекладати емоційні коментарі та питання із залу довжиною реплік у 10 хвилин — це справжній виклик перекладачеві.) А ще моя нагорода — мудрість та знання від Стейнара, подарована книга із його автографом, диск із фільмом, висловлене їм бажання продовжувати співпрацю та нове натхнення іти далі в сфері активізму. До речі, Стейнар відхилив запрошення на зустріч із аудиторією у 1000 людей, і приїхав до нас на Луганщину. Потім зізнався, що не пошкодував, бо бачив, що люди були дійсно зацікавлені, задавали багато питань, і після зустрічі мали бажання діяти, що і було метою!

Буду писати багато, адже професор є дуже мудрою, багатогранною і, водночас, простою та веселою людиною. Хочу навести основні думки, які змусили мене осмислити конфлікт як такий, не тільки в глобальному сенсі, але і в повсякденному житті.

«Під час конфлікту люди вважають, що знають те, що скаже їм інша сторона, і часто навіть не хочуть починати діалог. Хоча, якби вони набралися терпіння вислухати і дати емоціям вщухнути, вони б дізналися зовсім іншу правду, іноді, геть неочікувану».

«Діалог не завжди є панацеєю, але яка ваша альтернатива?»

«Якщо завтра настане мир, що ви будете робити? Як ви будете будувати своє життя поряд із іншою стороною конфлікту?»

«Чому ми вважаємо, що політичні еліти відповідальні за вирішення конфлікту? Це ж нам жити поряд із сусідом, водити разом в школу дітей та працювати в одному колективі».

«Нас ні в школі, ні в житті не вчать вести діалог, і те, що ми вважаємо діалогом, є, насправді, дебатами. В конфлікті ми вважаємо себе правими, і тому під час спілкування ми тільки намагаємося переконати іншу сторону в своїй правоті. Політики теж не ведуть діалог, вони ведуть взаємознищуючі дебати, які не є на користь простим людям та вирішенню конфліктів, а навпаки».

«Ми не вміємо слухати і чути. Іноді, наприклад, коли людина розказує про свій страх до собак, ми говоримо: „Боже, як можна боятися собак, собака — найкращий друг людини!“ Після такої репліки можна не сподіватися на відкриту і щиру розмову із іншою стороною конфлікту. А іноді ми стаємо „крадіями чужих історій“. Людина розказує яка біда сталася в її житті, а ми кажемо: „О, я тебе розумію, у мене ще гірше було. Ось, що тобі потрібно робити.“ І починаємо роздавати поради, хоча треба було просто дати людині висловитися».

«Ми розділяємо світ на „ми та вони“. Ми — праві, вони — ні, ми — постраждалі, вони — агресори, ми — хороші, тоді вони — погані, ми — білі, вони — чорні, ми — більшість, вони — меншість.“ Люди не знаходять спільну мову, тому що вони бояться один одного; вони бояться один одного тому, що вони не знають один одного, вони не знають один одного тому, що вони не спілкуються один з одним», — Мартін Лютер Кінг.

«People fail to get along because they fear each other; they fear each other because they don’t know each other; they don’t know each other because they have not communicated with each other», — Martin Luther King.

«Для того, щоб налагодити діалог після гострого конфлікту потрібна нейтральна територія, багато терпіння, фасілітатор, багато часу разом. Для початку краще знайти спільні теми чи інтереси з іншою стороною, що не стосуються конфлікту: музика, спорт, книги, подорожі, тощо».

«Діти ще до школи знають хто ворог. А звідки вони це знають?.. Потім згідно своїх поглядів вони вибирають газети, які читати та канали, які дивитися».

«ЗМІ формують наші погляди, пропаганда — руйнівна сила».

«Діти в Україні мають скористатися можливістю бути багатими на, як мінімум, три мови: українську, російську, англійську».

«Колись я довго вмовляв палестинку на тренінгах в Норвегії подивитися ізраїльський фільм, і, коли на решті, вона погодилася і подивилася, то сказала: «Як мені соромно зізнатися, що за 44 роки я вперше подивилася ізраїльське кіно, бо думала, що фільм, знятий в Ізраїлі апріорі не може бути хорошим».

«Більше, ніж 3 години людина не може сваритися, і емоційно висловлюватися. Максимум через 3 години вона почне повторюватися, тоді можна починати перші кроки по вибудовуванню діалогу».

«Нам вже зараз слід думати щодо тих тяжких наслідків ворожнечі, з якими ми зіткнемося після завершення збройного конфлікту. І це не буде локальною проблемою територій, що межують із зоною АТО, а буде проблемою для всіх нас».

Вибачте за якість фото і мою луганську українську, але я стараюсь 🙂