Христина: «Росіяни обстрілювали школу. Вони знали, що там люди в бомбосховищі. Більше сотні людей було там, але вони стріляли»
«Росіяни обстрілювали школу. Вони знали, що там люди в бомбосховищі. Більше сотні людей було там, але вони стріляли»
Історія вчительки фізичної культури Комишуваської школи Луганської області
Документаторка історії – Тетяна Петрова (Благодійний фонд «Восток SOS»)
Христина Бойко (ім’я респондентки змінено з міркувань безпеки) разом із родиною жила в місті Попасна на Черьомушках. Від початку російської агресії в 2014 році там було небезпечно. Втім, лише раз Христина з маленьким сином виїхала з Попасної через небезпеку – взимку 2015 року. Жінка працювала в Комишувасі, туди щодня їздила шкільним автобусом.
24 лютого 2022 року не було шкільного автобуса, тож я о 6 ранку йшла на маршрутку. Мені почали телефонувати друзі та питати: «Ти бачила, що відбувається?!». Я навіть не відреагувала, бо ми звикли до бойових дій. У ту мить я не уявляла, що вони можуть відбуватися в Києві. Це здавалося нереальним. Я сіла на маршрутку та поїхала на роботу. Потім директорка зателефонувала та попросила повертатися додому.
У той день ми вирішили нікуди не їхати. Ми думали, що бойові дії незабаром закінчаться, як і в 2015 році. Минали дні, ситуація не змінювалася. Вибухи були гучніше й наближалися до будинку. 1 березня ми почали жити в бомбосховищі у школі. Там було відремонтоване підвальне приміщення, волонтери привозили гуманітарну допомогу: солодощі дітям, крупи, консерви, хліб. Хліб ми ділили на маленькі шматочки, аби роздати всім. Нас було близько ста.
Від початку березня в Попасній не стало газу, води та електроенергії. Ми почали готувати їжу на багатті на шкільному подвір’ї. Воду приносили чоловіки, які вибігали в перервах між обстрілами. Вибігали з укриття інколи, постійно перебувати на вулиці було небезпечно. Закипіла вода – вибігли, кинули картоплю. Потім знову вибігли, ще щось закинули або забрали.
Я щодня бігала додому, це заспокоювало. Дивилася в якому стані квартира та провідувала стареньку сусідку, приносила їжу. Ще шукала зв’язок і намагалася зателефонувати батькам, вони жили в Комишувасі.
Обстріли Попасної продовжувалися. Спочатку росіяни били по інфраструктурі, потім були влучання в лікарню, локомотивне та вагонне депо, стріляли по магазинам і будинкам.
Біля нашого дому не було військових об’єктів, жодного танку або військового. Били навмисно й цілеспрямовано з боку Первомайська. Я це кажу упевнено, напрямок видно по уламкам і слідах на будинку, де були зруйновані балкони.
Також у цей період було декілька влучань по школі, там перебували люди в укритті. Стріляли з окупованого Первомайська, я вважаю, що по ним били спеціально, бо у школу було декілька прямих влучань – били по спортивному та актовому залах, було влучання біля виходу з підвалу, там часто перебували люди.
Знаєте, така гра є дитяча, називається «Морський бій». Ось так росіяни обстрілювали школу. Вони знали, що там люди в бомбосховищі. Більше сотні людей було там, але вони стріляли.
14 березня від обстрілів постраждав мій будинок, від вибуху в ньому вибило шибки, на третьому поверсі у квартиру старенької сусідки було пряме влучання – двері винесло вибуховою хвилею, вони валялися на підлозі. Я все це побачила, затулила вікна пакетами для сміття, а потім побігла назад до сховища.
Вибігаючи з під’їзду почула гучний вистріл, різко повернулася та впала, було дуже слизько. Якось дісталася бомбосховища у школі, хлопці привели лікаря. Він наклав шину та забинтував ногу еластичним бинтом. Потім з’ясувалося, що я зламала ногу.
17 березня я з сім’єю виїхала з міста. Рішення було спонтанним, ми не планували виїжджати, але в мене дуже боліла нога, потрібно було з цим щось робити. Виїхали в тому, в чому були у сховищі, навіть нічого не взяли з дому. Автобус, в якому їхали – звичайний «Богдан», але без скла, без нічого, бо він декілька разів потрапляв під обстріли. Їхати довелося розбитим містом, постійно щось вибухало та палали будинки. Я намагалася відволікти сина, аби він не перелякався. Нам пощастило безпечно дістатися Бахмуту.
Після виїзду з міста дізналася, що російські військові ще раз поцілили в будівлю школи. Тоді загинули двоє – тринадцятирічний хлопчик Даня та жінка, їй було 96. У квітні було пряме влучання до нашої квартири, тоді все майно згоріло.
Дуже шкода фотографій, не залишилося пам’яті, нічого не залишилося. Ноутбук і дитячі іграшки теж… Мій десятирічний син протягом 6 місяців жодного разу навіть не згадав, що він хоче погратися. Вперше минулого тижня сказав, що іграшок нема. Зараз у нього інші турботи, він збирає гроші на армію. Грає в шахи на ярмарках за донати на ЗСУ. Він – місцева зірка, про нього навіть писали в газетах.
Про долю Комишуваської школи майже нічого не знаю. Я не потрапила туди після 24 лютого. Це була гарна школа до повномасштабного вторгнення – всі в шоці, що таке було у звичайній сільській школі. Школа постійно брала участь у різноманітних проєктах. У школі займалися «Джурою», було туристичне обладнання, велосипеди, каски та інше.
У нас було все, про що можна тільки мріяти! Але нічого, все обов’язково буде. Головне – витримати всі виклики.
