Документування SOS: історію Олени з Волновахи
Разом із виданням «Свідомі» продовжуємо публікацію документальних свідчень про воєнні злочини рф. Сьогодні розповідаємо історію Олени Матросової з Волновахи, що на Донеччині. На початку повномасштабної війни жінка була вагітна. Чоловік-військовий служив, а вона з двома дітьми залишилася вдома.
Щільні обстріли не вщухали. Ховатися довелося в бомбосховищі неподалік дому та покинутому дитячому садкові, а пізніше – у будинкові з льохом, де не було води та продуктів.
5 березня 2022 року льох завалило під час обстрілу. Вибратися родина не змогла, просиділи під завалом 3 дні. Син сусідки шукав свою матір, але почув голос Олени. Він врятував їх і вивіз до Володимирівки, що тоді не була окупована.
Дорогою Олена дізналася, що її мати загинула, а чоловік – поранений у шпиталі у Дніпрі. Дорогу з Володимирівки до Вугледара з дітьми долали пішки, звідти – евакуаційними потягами та автобусами до Словаччини. Там жінка народила доньку.
Разом із онлайн-медіа «Свідомі» розповідаємо історію жінки за посиланням та читайте нижче републікацію матеріалу.
«Ми сиділи завалені в льосі три доби. Я обіймала дітей і молилася. Були думки, що помремо. Нас врятувало диво»: історія з Волновахи
Авторка: Марія Білякова, Схід SOS
Олена Матросова жила в Волновасі Донецької області разом із мамою, чоловіком та двома дітьми 7 та 9 років.
Далі — пряма мова.
Я працювала в банку, чоловік в мене військовий. Ми виховували двох синів 7 та 9 років, а ще чекали на третю дитину. Про мою вагітність ми ще навіть не сказали мамі, хотіли зробити сюрприз.
Ще 23 лютого 2022 року було тихо, а вже наступного дня почули віддалені звуки вибухів, повз нас йшла військова техніка. Ми з дітьми почали збирати речі. Чоловік був на службі, його підрозділ стояв на околицях Волновахи. Того дня він ледь-ледь додзвонився до нас і сказав: «Тікайте, куди зможете».
До нашого дому вже наблизились обстріли градів, я встигла тільки схопити дітей та сумку з документами, яка стояла в коридорі. А зібрані речі так і залишились стояти в залі.
Ми з синами побігли в бомбосховище неподалік нашого дому, туди почали приходити інші люди з сусідніх будинків. Пробули там п’ять годин, потім українські військові сказали, що цивільним треба виїжджати.
Усім довелося під обстрілами бігти хто куди. Під час перебіжки побачила, як від влучання осколків вмирали люди. Поряд з нами осколок вбив жінку.
Ми з синами перейшли в покинуту будівлю дитячого садочку, де ховалося приблизно 300 людей. Але це було не бомбосховище, там навіть підвалу не було. Будівля була в такому занедбаному стані, що її могла зруйнувати сильна негода, не те що влучання.
Через пару годин знову почались обстріли. Я намагалася зловити зв’язок — бігала на другий поверх садочка. Так до мене додзвонився чоловік сестри: «Лєна, за три хвилини біля АТБ буде стояти чорна машина. Ризикни заради дітей, біжи — це шанс хоча б у льох заховатись».
Те місце було близько — двісті метрів. Ми побігли, в машину аж кинулися. Військові відвезли нас до будинку, де ми заховалися у льох.
За кілька днів можна було вийти на свіже повітря — відкрити кришку льоху й збігати за водою. Я ризикувала, залишала дітей і бігла у двір сусіднього будинку, бо ми нічого не мали, навіть продуктів. У льосі стояли лише солоні огірки та помідори.
Газу, опалення, світла та води вже не було. Я бігала палити багаття, щоб дітям закип’ятити воду.
Стріляли вже прямо по нашому району, особливо ночами. Казали, що зачистка. І коли я вийшла через кілька днів на вулицю, сусідні будинки були зруйновані.
5 березня у наш будинок влучив снаряд, а льох завалило. Вибратися ми вже не могли. Сиділи три доби без води, без нічого. Я обіймала дітей, заспокоювала, казала, що все буде добре, і молилася. Уже були думки, що помремо, бо розуміла, що від мене нічого не залежить.
Ще один вибух зруйнував дах, і льох опинився просто неба. Нас врятувало диво — син сусідки шукав її, гукав, і ми почали кричати, що ми в льосі і живі. Цього чоловіка звати Максим. Він відкопав нас і повіз до ще неокупованої Володимирівки.
Дорогою я хотіла заїхати по мою маму, але Максим сказав, що вона загинула.
Їхала закривала синам очі, бо побачила жахливу картину смерті — на дорозі лежали тіла людей, які намагалися покинути Волноваху пішки, стояли підбиті машини, запам’ятала згорілий автобус із тілами людей, біля нього стояли дитяча коляска — уся в крові.
8 березня ми вийшли на зв’язок з родичами і просили забрати нас звідси, але в Володимирівку ніхто з волонтерів їхати не наважувався, бо бої йшли близько. Додзвонилася до чоловіка, він лежав поранений у госпіталі в Дніпрі. Не повірив, що це я, бо подумки попрощався з усіма нами, тому що бачив, як бомбили Волноваху. Домовилися, що я буду намагатися виїхати за кордон.
У Володимирівці зупинилися у незнайомих бабусі і дідуся, вони дали нам речі, щоб ми не замерзли. На ноги дітям — калоші, Владику знайшли шапку, а Віталіку замотали голову наволочкою.
Я питала у місцевих перевізників, чи не довезуть нас до Вугледара (місто Донецької області), це коштувало б 10 тисяч гривень з людини. Тому ми пішли з дітьми до Вугледара пішки — приблизно 15 кілометрів. У календарі вже була весна — 10 березня, але було холодно, тому йшли цілий день.
У Вугледарі волонтери розмістили нас в тимчасовому прихистку та дали теплий одяг. Потім ми сіли на евакуаційний автобус до Курахового, а звідти до Покровська, де залишилися на дві ночі у дитячому садку. Після — евакуювалися до Дніпра, де пробули лише годину на вокзалі, тож з чоловіком так і не побачились. Звідти — у Словаччину, де я і народила доньку.
Ми з дітьми подолали довгий шлях. Дорогою зустрічалися різні люди. Були такі, які хотіли заробити на горі. А були й такі, завдяки яким ми вижили. Допомога від інших людей врятувала тоді багато життів.
Поширюйте цю публікацію, світ має право знати правду про воєнні злочини рф.
Благодійний фонд «Схід SOS» від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини представників РФ, аби забезпечити правосуддя та право на правду. Від 24 лютого 2022 року документатори записали понад 600 історій та задокументували близько 700 випадків ймовірних воєнних злочинів.
Історію Олени Матросової записала Шинкаренко Яна, авторка тексту — Білякова Марія.
Діяльність здійснюється у межах програми «Підтримка постраждалих унаслідок війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України» за фінансової підтримки Європейського Союзу.
