Документування SOS: історія жителя Маріуполя

Історія жителя Маріуполя: «Подивився у дзеркало та не впізнав себе: борода була руда, а стала біла»

Благодійний фонд «Схід SOS» від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини представників рф, аби забезпечити правосуддя та право на правду.

Разом із онлайн-медіа «Свідомі» розповідаємо історію  за посиланням та читайте нижче републікацію матеріалу. 

Історію Олексія Тимченка (ім’я змінене з міркувань безпеки) записала Марія Іванова, авторка тексту — Марія Білякова.

Історія жителя Маріуполя: «Подивився у дзеркало та не впізнав себе: борода була руда, а стала біла»

Далі — пряма мова.

Мені 76 років, від 1948 до березня 2022 року я жив у багатоквартирному будинку на проспекті Миру, у березні дім згорів. Дружина померла в 2010 році, відтоді жив сам. Від 2014 і до 2018 року волонтерив. Ми допомагали бригаді, що стояла неподалік Нікольського. Привозили теплі речі, обладнання, буржуйки, біноклі. Десять років тому їздили й на мікрорайон Східний, рили окопи.

Я не вірив у велику війну, але війська РФ скупчувалися біля кордону. Думав, що це понти росіян. Коли повномасштабна війна почалася, то був впевнений, що ми їх швидко виженемо з нашої землі. Потім дізнався, що росіяни прорвалися з боку Криму й пішли до Маріуполя. Я зрозумів, що буде оточення. Віддав ключі від квартири та харчі сусідам. Планував піти до війська, але мене не взяли. 

Після повернення додому постійно думав про виїзд. У разі окупації мене могли би здати колаборанти, бо до мене постійно приїжджали військові. У Маріуполі чи інших містах родичів не було. Старший брат помер десять років тому, а донька останні 20 років живе з родиною в Німеччині. Я безперервно шукав способи виїхати. Згодом знайомий пообіцяв вивезти, але не стримав слово, надії не залишалося. Думав йти пішки з чемоданом до Мангуша, навіть почав пропонувати цей варіант сусідам.

Коли працювали банки, я перерахував гроші на ЗСУ. Потім банки та супермаркети закрилися, а ми з другом ходили волонтерити у штаб — перегружали мішки з їжею та ліками. Туди ж люди приносили пляшки під коктейлі Молотова. Тоді я згадав, що в мене в гаражі було три мішки з пляшками та близько 50 літрів палива. Все це передав військовим.

Води, світла та газу не було. Люди готували їжу у дворах, все це під потужні обстріли з боку РФ. Я збирав гілки з дерев і приносив у двір. Сам не готував, ділився продуктами з молодим подружжям, а вони пригощали готовою їжею. Воду ми збирали з дахів, підставляли відра під труби. По питну я ходив до театру, туди міський водоканал привозив воду. 

16 березня я знову прийшов до театру. Машина з водою не приїхала, тож я повернувся додому. Коли заходив у двір, почув потужний вибух за спиною. Обернувся й побачив чорну хмару. З театру бігли люди, вони кричали.

Я мало їв, мало спав, був страшенний стрес, зв’язку не було. Дочка в Німеччині плакала та навіть не знала про те, що відбувається. Аби розвіятись, я ходив до друга. Робив і дурниці: обстріл, а я йду до нього пити чай. Ще в нього був автомобільний акумулятор, до якого ми підключили радіоприймач і слухали Київ. Чули, що наші відігнали ворога від Києва, Харків і Запоріжжя стоять, а Херсон окупований. Ще дізналися, що йдуть переговори про зелений коридор із Бердянська. Всю інформацію я переказував іншим. 

20 березня ми були на вулиці біля будинку, почався потужний обстріл. Всі забігли в підвал. Там було багато не лише місцевих, а й людей з іншого берега. Над дахом розривалися фосфорні снаряди ворога, будинок загорівся. У підвалі ще була родина мого покійного друга дитинства: дружина та онук Дмитро. У нього був автомобіль, і я йому напередодні пропонував виїжджати. Він тоді казав, що бабуся боїться та не хоче. Коли загорівся будинок, я сказав: «Діма, давай виїжджати, бо згоримо тут, нас знищать». Бабуся стала заперечувати, я її схопив і сказав: «Інакше я потягну тебе! Тікаємо».

Ми з Дмитром побігли до гаража. Всі гаражі були зруйновані, а його стояв цілий, лише ворота пошкоджені. Ми знайшли лом, виламали ворота. Глянули — скла заднього немає, а машина ціла. Діма завів її, ми побігли назад у двір. 

Я речі підготував заздалегідь, там були світлини батьків і їжа. Документи носив у кишені. У квартирі на четвертому поверсі ще був чемоданчик. Там були деякі документи, світлини, портрет покійної дружини. Взяти чемоданчик, я не встиг, у квартирі все було у вогні. Я повернувся на перший поверх, ми з Дмитром взяли бабусю, ще сусід попросив вивезти його мати, дружину та маленьку доньку. Ми разом швидко пішли до гаража та втиснулися в машину. 

Їхали під звуки обстрілів, на дорозі лежали люди. Ми проїхали селище Моряків, на виїзді був блокпост росіян. Нас зупинили, питали чому не переоформлена машина. Діма відповів, що не встиг. Блокпости були на відстані 1-1.5 кілометра, нас зупиняли знову і знову. 

Я наполягав на тому, що ми їдемо саме в Запоріжжя, бо воно не окуповане. До міста залишалося 30-40 кілометрів. Я почувався кепсько, ми дуже довго сиділи в машині, переміщалися від одного блокпоста до іншого. Якийсь чоловік порадив не їхати в поле в ніч, а повернути в селище та переночувати в місцевій школі. Так ми познайомилися з директоркою, нас нагодували та розмістили. Вранці поїхали далі, за Токмаком був зруйнований міст. Ми поїхали околицями за іншими машинами та пробиралися до траси по балках приблизно 40 хвилин. На трасі нас зустріла поліція, я побачив прапори України, та в мене полилися сльози. Я не плакав зі смерті дружини. 

У Запоріжжі біля магазину «Епіцентр» нас зустріли волонтери: зареєстрували, погодували, дали їжі та повезли автобусом на ночівлю. Вранці я подякував Дмитру, дав грошей на пальне та вирішив дістатися потягом до Ковеля. У напівпорожньому потязі сів у вагон-плацкарт, згодом підсіло багато людей, стало шумно. Я близько місяця нормально не спав через постійні обстріли в Маріуполі, тож перейшов у порожній вагон, провідниця дозволила. Подивився у дзеркало та не впізнав себе: борода була руда, а стала біла.

У Ковелі знову зустріли волонтери, відвезли на вокзал і посадили на автобус до Польщі. Зі мною їхали переважно жінки з дітьми. Приблизно за 30 хвилин ми були на кордоні. Нас добре зустріли, ми спілкувалися з пресою, розповідали свої історії. 

Переночували в маленькому містечку, нам дали SIM-карти, можна було зарядити телефон. 24 березня я зателефонував дочці та сказав, що я в Польщі. Вона дуже зраділа. Німецькі волонтери доставили мене до Нюрнберга, а там зустріла дочка із зятем. Разом ми поїхали до Франкфурта.

Документування здійснюється в межах проєкту «Підтримка постраждалих від війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України» та реалізується за фінансової підтримки ЄС.