Документування SOS: історія пенсіонерки з Харківщини
Історія пенсіонерки з Харківщини: «Від будинку не залишилося нічого… Ми з чоловіком думали, що зустрінемо там старість»
«Додому їздила ховати прах чоловіка. Старий Салтів неначе з двох половинок складається: верхня половина — все ціле, лише може дахи постраждали; нижня — сильно побита».
Разом із онлайн-медіа «Свідомі» розповідаємо історію Олександри Христенко зі Старого Салтова за посиланням та читайте нижче републікацію матеріалу.
Історія пенсіонерки з Харківщини: «Від будинку не залишилося нічого… Ми з чоловіком думали, що зустрінемо там старість»
Авторка: Марія Білякова
Історію Олександри Христенко записала Тетяна Петрова, авторка тексту — Марія Білякова. Далі — пряма мова.
Я народилася та провела життя в селищі Старий Салтів. Навчалася в Харкові, а потім працювала на телефонній станції в «Укртелекомі». У 2012 році вийшла на пенсію. Ми з чоловіком почали займатися домашнім господарством — садили город. У нас ділянка 20 соток, сад під будинком, гараж, сарай був. Ми тримали корів, свиней і курей.
Потім чоловік захворів — погіршився зір. Від господарства залишилися лише курочки. Напередодні повномасштабної війни нікого не тримали, а чоловік майже повністю втратив зір.
Я добре пам’ятаю 24 лютого 2022 року. Я прокинулася о 05:00, відкрила вікно та почула дивний звук. Здалося, що літаки летять. А сусідка сказала, що це ракети. Я їх не бачила, чула лише по звуку, що летіли вони з боку Вовчанська, з кордону. Потім ми почули вибухи вдалині.
На другий день не стало хліба, всі магазини не працювали. Волонтери привозили хліб, потім видавали борошно, а ми пекли паляниці. Світла не стало, запалювали свічки. По воду ходили до сусідів, у них свердловина була.
Увесь час було чутно вдалині вибухи, але нас це ще не торкалося. 17 березня я побачила, що по вулиці їде УАЗ із будкою, а на ній «Z» намальована. Мої односельці казали, що росіяни доїхали до школи та розташувалися там.
Я боялася на вулицю виходити, коли побачила російських військових з автоматами. Але хліба не було, тож я ходила до магазину. Люди стояли в чергах по 4-5 годин. Потім росіяни почали ходити по хатах і шукати чоловіків, зокрема й учасників АТО. Прийшли до односельця, він у них почав стріляти, потім ще гранату кинув. Росіяни помстилися — обстріляли хату із гранатомета та спалили. Чоловік втік і заховався, а після деокупації долучився до ЗСУ. Наразі вже звільнився, бо йому виповнилося 60 років.
Я далеко не виходила, постійно біля чоловіка була. Встигла навіть город трохи посадити: буряки, морква, огірки… Вже 30 квітня росіяни тікали — по вулиці їхало авто з відкритими бортами, вони на ходу у нього застрибували. Після втечі росіяни продовжували нас обстрілювати, тож чимало людей виїхали 2-3 травня власними автівками. Також волонтери вивозили, але я про них дізналася випадково.
Увечері 3 травня був дуже сильний обстріл. Я сховалася у льох, а чоловік сидів у хаті, йому важко було спускатися. Я виходжу та чую гомін біля двору. Я в дірочку подивилася, а там якісь люди лежать під парканом. Відчинила двері й кажу: «Ідіть ховатися в погріб!». Відповіли, що вони волонтери. Запросили поїхати з ними. Запропонували прийти наступного дня до п’ятиповерхівки.
Ми з чоловіком пішли. З нами ще була сусідка — бабуся, якій 82 роки. А також жінка з сином. Ми просиділи в підвалі п’ятиповерхівки з 6:00 до 17:00, були дуже сильні обстріли. Багато будівель і будинків згоріли. Волонтери не з’явилися. Повернулися додому, а будинок горить. Було пряме влучання й у гараж, а поряд — літня кухня. У сусіда теж хата горіла. У мене шок був, а сліз не було. Наша вівчарка загинула. Зайшла на подвір’я — все горить. Вийшла на город і зрозуміла, що летіло з того боку, куди відігнали росіян.
Ми в сусідів переночували в підвалі, а наступного ранку знову пішли на місце евакуації. Взяли лише речі, що вже були в сумці. Чекали волонтерів, але нікого не було. Лише техніка йшла в бік кордону, аби відігнати росіян.
5 травня сусіди евакуювалися, забрали нас і жінку старшого віку. У селі світла, води та зв’язку не було. Як виїхали на трасу — з’явився зв’язок, я подзвонила дітям. Вони жили у Харкові на Північній Салтівці, але в березні, коли були сильні обстріли, з онуками виїхали.
Ми з чоловіком спочатку жили у Кременчуці, потім у Боярці, там він помер. Я повернулася у грудні 2022 року до Харкова, знайомі запропонували пожити у квартирі, платила лише за комунальні.
Додому їздила ховати прах чоловіка. Старий Салтів неначе з двох половинок складається: верхня половина — все ціле, лише може дахи постраждали; нижня — сильно побита. У верхній є газ і вода, а внизу лише світло. П’ятиповерхівки порожні, магазин згорів, а в людей повигоряли квартири. Видовище не дуже радісне.
Від мого будинку не залишилося нічого. Він був невеликий, десь 60 квадратних метрів. У ньому я зростала, мої батьки там ремонт робили. Ми з чоловіком думали, що зустрінемо там старість. Відбудувати його я не сподіваюся. Вік такий, що до роботи я не придатна, хіба що з модульним будинком допоможуть.
БФ «Схід SOS» від 2014 року документує воєнні злочини представників рф в Україні заради встановлення правосуддя та забезпечення права на правду. Від 24 лютого 2022 року документатори записали понад 600 історій та задокументували близько 700 випадків ймовірних воєнних злочинів.
Діяльність здійснюється у межах програми «Підтримка постраждалих унаслідок війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України» за фінансової підтримки Європейського Союзу.
