БФ «Схід SOS» у День Гідності та Свободи публікує матеріали про незламних українців
Щороку 21 листопада в Україні відзначається День Гідності та Свободи. У цей день активісти та активістки вийшли на вулиці рідних міст.
У часи війни людська гідність проявляється особливо, як сила, що допомагає вистояти й не втратити себе. Вона народжується у щоденних виборах: у рішенні підтримати ближнього, у відмові зректися власних принципів, у здатності залишатися людиною там, де панує страх і невизначеність.
21 листопада – важлива дата для Благодійного фонду «Схід SOS», адже громадську ініціативу, а згодом і фонд, що захищає права українців, постраждалих від російської агресії, заснували активісти, які виходили на майдани в різних містах України під час Революції Гідності. Від 2014 року команда документаторів збирає інформацію про ймовірні воєнні злочини, що вчиняє рф на території України.
За час повномасштабного вторгнення ми провели понад 1000 інтерв’ю і задокументували 1560 ймовірних злочинів. До Дня Гідності та Свободи ми підготували історії, що доводять: гідність не зникає під тиском обставин. Це розповіді про єдність, самопожертву, любов та підтримку одне одного. Імена респондентів змінені з міркувань безпеки. Усі респонденти виїхали з тимчасово окупованих територій
«Люди вийшли на Майдан, тому що це демократичні цінності, це гідність, це намагання бути собою, захист своїх прав і свобод. Після Майдану, точніше, вже в часи Майдану, ми спостерігали, як росія агресивно втручається в наше право бути самими собою. І відчуваючи цю агресію, мабуть, ти розумів, що неможливо відсидітися десь. А треба заявляти, треба говорити про те, що є сили, які здатні відстояти Україну і право бути українцями», – Людмила, вчителька з Вугледару.
Педагогині вдалося покинути рідне місто на початку березня 2022 року.
Гідність у часи війни – це готовність до самопожертви, здатність свідомо ставити безпеку та життя інших вище за власні страхи й комфорт. Один з респондентів розповів про відвагу співробітників ДСНС, які продовжували працювати під час боїв за Попасну у 2022 році:
«Всі підрозділи ДСНС на місці працювали, реагували, не зважаючи на небезпеку, ризикуючи своїм життям. Це такі люди, шана та повага до них. Вони виїжджали на кожен виклик, робили все, що від них залежало, все, що вони могли зробити», – Сергій, Попасна.
Готовність прийти на допомогу ближньому, коли твоєму життю загрожує небезпека, – один з найбільших проявів мужності, який демонструють українці:
«Обстріли 2-го (березня 2022 року) почалися так, що не можна було з хати вийти. Ну, ми то ходили. І в такому темпі вони постійно трималися. Попасна – місто невелике, і постійно по ньому прилітає, безперервно прилітає. Міномети працювали, і оці машини з реактивними залповими системами. Я приїхав на бусі з перевізником, який возив людей, і забрав бус, який в Попасній був запертий у гаражі. І людей, я одну сім’ю врятував: чоловік, дружина, донька і котик. І дідуся ще якогось вивіз», – Ярослав, Попасна.
Під час війни волонтери стали опорою для держави та суспільства. Їхня робота – це невід’ємна частина виживання та стійкості суспільства:
«24 лютого ми з чоловіком прокинулися, як і вся країна вночі, і дізналися про повномасштабне вторгнення росії на нашу територію. Так як ми займаємося вже багато років, починаючи з 2014-го, активно волонтерством, і активною громадською діяльністю, то ми вже для себе склали в голові план дій, чим ми будемо займатися на даний момент. І о 9:00 24 лютого ми вже зібралися на базі вільного простору «Халабуда», який існував в Маріуполі, і мав площу 300 м² фактично. Там зібралися всі наші друзі, які також займалися з нами волонтерством давно, всі притомні, скажімо так, мешканці Маріуполя, окремі волонтери та ініціативні групи. І ми вже вирішували, як нам діяти. Почалося чітке розподілення ролей: що будемо робити в місті? Чи ми їдемо з міста, чи ми залишаємося тут? Якщо залишаємося, то в якому складі? Чим ми взагалі можемо містянам допомогти? Вже тоді почали ми формувати на базі «Халабуди» склади. Ми переобладнали повністю, наскільки це можливо, освітній простір на волонтерський центр. Мешканці Маріуполя приносили теплі ковдри, їжу, воду», – Людмила, Маріуполь.
Війна – це той складний час, коли людині потрібна людина, коли хочеться почути слова підтримки й тепла. Через небезпеку з боку росії багато шкіл були релоковані або працюють в онлайн-режимі, тому люди часто відчувають себе розділеними:
«Коли проводиш нараду, педраду, будь-яку зустріч інформаційну, всі люди якось тобі намагаються заглянути в очі. Вони хочуть від тебе почути слова підтримки. Наші всі свята, усі зустрічі, усі конференції колеги просять: «А можна ми трішечки, 5 хвилинок, щоб просто побути, як вдома». Дійсно, ми влаштовуємо такі заходи, ділимося спогадами нашого щасливого життя, плануємо перспективу. І щоразу, ви знаєте, зустріч стає все довше й довше. Важливо чути не тільки людей, які працюють в офлайні, а й не забувати про те, що ми ще є, нас ще ніхто не закривав» – Анна, Сіверськодонецьк, в.о. директорки сіверськодонецької гімназії №4.
Анні довелося покинути рідне місто. Хоча приміщення гімназії знищене окупантами, вона все одно функціонує онлайн завдяки колективу, який виїхав на підконтрольну Україні територію та продовжує свою роботу.
Часто люди намагалися врятувати найдорожчі серцю речі, забрати з собою вишиванку чи вишитий рушник, які є символом гідності нації: нашої пам’яті, коріння, права бути собою:
«Ми закопали деякі речі, але я думала, що я рушник вишитий вивезу, він у мене лежав в рюкзаку, а ще вишиванка з Коломиї, подруга мені її в Коломиї купувала. Ми чули від тих, хто виїздив, що тих, у кого знаходять хоч щось із символікою, то їх вже потім ніхто не бачить, і довелося їх залишити. А це дійсно те, за чим ми найбільше жалкували – і я, і чоловік, – не за будинком. Ми розуміли, що повернутися буде нікуди, тому що війна продовжується, і якось ми відпустили одразу це все. Ми вже це втратили. А ось син найбільше жалкує про свої книжки, а в мене мій рушник-вишиванка, мабуть, найдорожче. Але ґердани я змогла вивезти», – Світлана, с. Павлівка, Донецька область.
Сім’я Світлани була змушена тікати від російської агресії з Донеччини і пережила втрату домашнього улюбленця. Це стало для них болючим символом розриву з домом і звичним життям. Попри власний біль і невизначеність, вони врятували покинуте кошеня. Цей вчинок – демонстрація здатності залишатися людьми навіть у найважчих обставинах:
«Була така подія, що нас надовго підкосила. Це по дорозі на Кіровоградщині. Ми потім за допомогою зверталися й у волонтерські організації, писали в соцмережі: ми втратили свого кота, який 90 днів спав у мене на голові в підвалі, це улюблена тваринка. Були в дорозі, вивели його в туалет, автобус газонув і він втік. Всім автобусом шукали, але не змогли знайти. І до Києва ми всі троє плакали, тому що дійсно це була як втрата. Я плакала і говорила: «Мені не жалко будинку, але кіт — це остання крапля». І тому, коли в нас з’явилася можливість врятували кошеня, яке хотіли викинути, того ж самого окрасу, ми його взяли собі, ось зараз сидить гризе мене за руку», – Світлана, с. Павлівка, Донецька область.
Документування воєнних злочинів командою БФ «Схід SOS» здійснюється в межах проєкту «Підтримка постраждалих від війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України» за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю фонду та не обов’язково відображає позицію ЄС (European Union in Ukraine).
