БФ «Схід SOS» публікує свідчення про воєнні злочини рф у Маріуполі до річниці російського авіаудару по драмтеатру
16 березня 2022 року російська військова авіація скинула потужні бомби на Маріупольський драматичний театр – місце, де від обстрілів ховалися понад тисяча мирних жителів. Попри великий напис «ДЕТИ» біля будівлі театр був зруйнований. За різними оцінками, загинули від 300 до 600 людей.
Тоді Маріуполь уже був у повній облозі під постійними масованими обстрілами й переживав гуманітарну катастрофу. Тисячі людей тижнями жили в підвалах без води, їжі, електрики і зв’язку, намагаючись вижити.
До річниці цього удару ми публікуємо свідчення жителів Маріуполя про життя в оточеному місті.
Після початку повномасштабного вторгнення команда Благодійного фонду «Схід SOS» провела понад 1235 інтерв’ю та задокументувала 2176 ймовірних воєнних злочинів. Імена респондентів змінено з міркувань безпеки, усі вони покинули ТОТ.
Під час окупації Маріуполя російські військові систематично вдавалися до насильства щодо цивільних. Задокументований випадок, коли військові здійснили низку пострілів, побачивши цивільну жінку. Від різкого звуку вона сильно злякалася, втратила рівновагу та впала. Унаслідок падіння жінка отримала травму хребта, про що розповів свідок Володимир:
«Це був постріл, жінка ховалася в підвалі маленького приватного будиночка. Вона виходила з підвалу, а один із чеченців, із переляку чи що, вистрілив прямо біля неї, вона злякалася, впала і травмувала хребет. Від пострілу отримала таке складне поранення. Зараз оформляємо інвалідність, тому що вона пересуватися не може».
Систематичні хаотичні обстріли міста і його околиць, зокрема села Покровське (ред. – Маріупольський район Донецької області) призвели до смерті багатьох жителів, серед яких були і діти. Про це документаторам повідомив Андрій:
«У нас у нашому селі загинула дитина. Це – донька моєї куми, їй було 8 років. Загинув хлопець під час мінометного обстрілу, прізвище Комісаров, мешкав через чотири будинки від мене. Загинула дівчинка із села, дівоче прізвище Зливка, вона була вагітна, під час обстрілу загинула. Потім Лівєнков Максим. Ще загинув дідусь, прізвище не згадаю, жив із бабусею. Внаслідок попадання в будинок дідуля загинув одразу».
Постійні обстріли цивільної інфраструктури міста, зокрема житлової забудови, змушували людей жити в підвалах. Про один із таких обстрілів розповіла Олександра, яка на момент бойових дій була підліткою:
«Ми зіскочили й побігли до ванної кімнати. І як тільки сіли, був приліт саме в наш дім, на п’ятий поверх, а ми були на третьому. Ця вибухова хвиля дуже сильно пішла крізь наш дім, попадали меблі, шматки стелі, дуже сильно прибило до стіни мене та мою сестричку. Настільки все це було гучно, страшно, настільки сильно обсипалася стеля, що нічого не було видно. У той момент я дуже сильно кричала. Мама думала, що мене поранено, але ми нічого не бачили, бо будинок посипався. Мама сильно перелякалася, вона також дуже багато кричала. Мій тато першим ділом затримав сестру. Вони намагалися побігти до нашої спальні разом із котом, а туди вхід уже був завалений шафою. Тому тато в першу чергу схопив Нелі й кота, щоб сестра нікуди не ділася. Потім ми з татом узяли маму і просто тягли її сходинками. На вулиці ми намагалися рухатися до підвалу, навкруги було багато розбитого скла, холодно, під ногами – лід, а ми не були нормально вдягнені. У кожного на ногах були тапочки і шкарпетки, ось. У нас не було часу брати якісь речі. Ми просто в чому були, так і побігли до підвалу. Обстріл продовжувався, навкруги горіли автівки, бігали люди, хтось був поранений, було багато паніки. З будівель летів шифер і шматки стін. Це було дуже страшно й дуже гучно. Ми оббігли наш дім, щоби попасти до підвалу, бо він був не в нашому під’їзді».
Російські військові завдавали авіаударів по лікарнях, пологових будинках, а також по великих скупченнях людей. Ті атаки пригадує Вікторія:
«Один із таких днів – 9 березня. Через російські обстріли світла, води, інтернета не було, нічого не було. Єдине, де був інтернет, – це біля вишки Київстара. Усі місцеві про це знали і всі там збиралися, ловили інтернет. І в той день, коли обстріляли пологовий, ми були тому свідками. Це територіально дуже близько вийшло, і літак, який скинув бомбу на пологовий, ми якраз бачили, бачили, що він летів. Ми дуже сильно злякалися – думали, що він ще скине бомбу, бо в нас було велике скупчення людей біля вишки, і ми думали, що це останній зв’язок, який є в місті. Від удару земля здригнулася. Ми із чоловіком впали на землю від вибухової хвилі. І я на секунду подумала, що померла».
В тимчасово окупованому Маріуполі російські військові, чинили насильство проти мирного населення. Безпідставні перевірки, обшуки, застосування сили й обстріли спіткали людей, які не змогли покинути місто. Свідкою щоденного насильства з боку російських військових cтала Софія, яка про це розповіла документаторам фонду:
«Людина не повинна таке переживати, взагалі навіть близько. І російські військові, і днрівці – вони прийшли й таке робили звірство. Вони могли розстріляти або роздягнути дівчину на холоді просто так. Коли окупували місто – у нас постійно були перевірки. Місто поділили на якісь зони, поставили блокпости з днрівцями і російськими військовими. Через них треба було пройти, їх ніяк було не обійти. А навіть якщо захочеш просто так пройти, тоді точно розстріляють. Вони перевіряли паспорти. Кожна перевірка – це дуже сильний стрес, бо вони говорили, якщо український паспорт, то ви такі-сякі. А мені як дівчині, чути, що я якась не така, бо у своїй країні народилась, це незрозуміле неприємне відчуття. Ще страшно було – якось мене заводили на блокпост, була не одна зачистка у нас. Перша, коли військові просто бігали по місту і стріляли в кого попало, просто розстрілювали людей. І були зачистки, коли постійно перевіряли телефони».
Водночас під час окупації виїхати з міста було надзвичайно складно. Дороги були заблоковані військовими росії і з так званих «л/днр», які вимагали кошти за право проїхати блокпост. Про такі випадки повідомила Яна:
«Нас зупинили озброєні військові «днр». Вони зупиняли машини, перевіряли багажники, розпитували, куди ми їдемо, який напрямок. Але не пропускали, їм треба було платити. Звичайно, вони вимагали долари, гроші вимагали, я вже не пам’ятаю, скільки ми дали. І потім ми поїхали до Бердянська. Туди добралися непогано, переночували і поїхали далі, 23 березня ми поїхали».
Документування воєнних злочинів командою БФ «Схід SOS» здійснюється в межах проєкту «Підтримка постраждалих від війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України» за фінансової підтримки Європейського Союзу.
