Як волонтери допомагали мешканцям Сєвєродонецька до окупації. Інтервʼю з Ольгою Жидковою
«Для мене Восток SOS розпочався з голосів у телефоні. Коли я була в Сєвєродонецьку, дівчата дзвонили щодня. Тоді вони стали ланкою між жахом і порятунком», – зізнається Ольга Жидкова, координаторка Благодійного фонду «Восток SOS» у Івано-Франківську.
У 2014 році жінка переїхала з Луганська до Сєвєродонецька та залишалася там до останньої миті – евакуювалася вона наприкінці квітня. Сьогодні розповідаємо про те, як волонтери допомагали місцевим до окупації.
Розкажи, будь ласка, про себе. Чим займалася до повномасштабного вторгнення?
Мене звати Оля, мені 45 років. До 2014 я жила в Луганську, була підприємницею. Після окупації рідного міста ми з братом почали займатися громадською діяльністю: співпрацювали з міжнародними донорами, брали участь у соціальних проєктах. Він був головою ГО «Імпакт центр СХІД.ЮА» в Сєвєродонецьку. Однією з наших ідей я дуже пишаюся – бирки на одязі для дітей з інвалідністю або іншими порушеннями.
Яким був твій початок повномасштабної війни?
Від одного посту у фейсбуці все перетворилося на волонтерський штаб. Повномасштабна війна розпочалася зі дзвінка брата о 5:30. «Прокидайся, почалось», – сказав тоді Андрій. До цього ми були готові, не знали лише точну дату.
Ми одразу зрозуміли: треба щось робити. Брат долучився до лав ТРО, а я зідзвонилася з місцевими активістами й через фейсбук почала збирати людей. Усіх скликав і мій товариш, активіст Ігор Цвєтной. Так у нас зʼявився штаб, який усі називали «ДСК». Тоді в місті було 3 штаби: наш на вулиці Донецька, Льодовий Палац і штаб на бульварі Дружби Народів, який згодом перенесли.
Майже одразу Восток SOS почав передавати гуманітарну допомогу та евакуювати населення.
Яким було твоє волонтерство в Сєвєродонецьку?
Спочатку ми у штабі роздавали гуманітарку людям у порядку живої черги. Згодом росіяни почали накривати нас мінометними обстрілами. Можливо через сигнал телефонів або скупчення людей, чи хтось здавав… Досі не знаю, але після цього ми вирішили розносити допомогу точково.
Я за день проходила пішки понад 12 кілометрів. Заходила в підвали, рахувала людей і носила їм продукти. Нам допомагали ДСНС Луганщини, Національна поліція та ТРО. Постійно отримували й запити від чиїхось родичів, які просили принести їжу адресно. Це ми й робили, продовжували також коли не стало звʼязку. До травня, навіть коли я виїхала. Потім росіяни зайшли в місто.
Це був хаос, не було структури та порядку. Памʼятаю, дзвонять мені та просять нагодувати 20 людей у підвалі. Приходжу, а там немає нікого, бо розбіглися по інших сховищах або скооперувалися з кимось.
Коли ти поїхала з міста?
Наприкінці квітня вирішила поїхати. Волонтерам стало небезпечно залишатися в місті, бо їх вбивали. Вбили мого друга, він був відомим волонтером, Олександр Кононов. Всі його знали, бо він був світлою й талановитою людиною. Саша пересувався на колісному кріслі. Ми називали його Сан Санич або Луганський Козак. Йому поцілили в голову у Боровському, у власному домі. Я бачила його за день до того, як це сталося.
Що тебе утримувало від евакуації?
До останнього тримала думка про те, що ми допомагаємо людям і мотивуємо їх евакуюватися, ніхто крім нас цього не робив. Разом із Восток SOS ми розробили власний план. Ми показували людям відео, на них діти мотивували батьків, які не хотіли виїжджати. Для нас це стало власною програмою «Жди меня». Вона мене і тримала.
Що відчувала в небезпеці?
Я постійно була в небезпеці, а в одну мить просто перестала боятися. Я не приклад для кожного, не показник ідеальної поведінки під час небезпечної ситуації. Але так було легше для мене. Страх обстрілів я переклала на інше. Всі близькі люди на фронті і я зрозуміла, що боюсь не за себе, а за них. Мене навчили рахувати. Відрізняти звук міномету, 150го та скільки секунд від прильоту до розриву. Стає легше, коли тобі здається, що ти щось розумієш.
Я майже щодня ловила звʼязок, говорила з дівчатами з Восток SOS. Іра Васильєва постійно благала мене виїхати, назавжди це запамʼятаю. Її голос мене рятував у найскладніші миті.
Щодня я чекала повідомлення від трьох людей – трьох Андріїв, які на фронті. Один із них – мій брат. Нещодавно було 40 днів від моменту, як він загинув. Я не починала день і не лягала спати, поки не отримувала всі три повідомлення: «+», «Живий», «Все ок».
Мене в квітні вивозили військові. Тоді стало відомо, що російські ДРГ почали заходити в район готелю «Мир». Я забрала маму, одну валізу речей і трьох котів: Лізу, Тамерлана та кішку брата Масю. Ще з Луганську вони зі мною, тож ми звикли до евакуацій.
Чому треба евакуюватися?
Ймовірно, моя думка контроверсійна чи занадто груба, але я дійсно вважаю, що треба виїжджати. Всі, хто не допомагають на прифронті, лише заважають. Якщо ти не допомагаєш ЗСУ, але залишаєшся у прифронтовому місті, то ти – додаткове навантаження. Військові не можуть використати власні можливості на повну потужність. Ти також стаєш навантаженням для волонтерів і евакуаційних бригад, які щодня ризикують життям заради тебе.
Я не розумію, чому мами з дітьми сидять під обстрілами. Ба більше – зневажаю людей, які чекають на окупаційну владу.
Твоя квартира та новий телевізор не несуть жодної цінності, бо її не існує. Скриньки з прикрасами наживемо потім, зараз треба перемогти, підтримати людей похилого віку і жінок із дітьми.
