Підсилення спроможностей прифронтових та релокованих шкіл в Україні/«ШКОЛУ ВГОРУ»
Замість місць, де мали б лунати дитячі голоси, – руїни. росія цілеспрямовано б’є по школах, розуміючи їхню роль у формуванні майбутнього країни. Це атаки не лише на стіни й дахи. Це спроба зруйнувати основу, на якій зростають нові покоління українців.
На цих знімках – спогади дітей і життя педагогів, які виховували покоління. Знімками й особистими історіями з нами поділилися вчителі релокованих шкіл із Запоріжжя, Донеччини, Луганщини та Херсонщини – учасники навчання з цифрових компетентностей у межах проєкту «Школу-вгору». Багато хто з них покинув свої домівки, що опинилися в тимчасовій окупації або під постійними атаками з боку армії рф.
Попри втрати, переїзди та невідомість, освітяни продовжують навчати і вдосконалювати власні знання, зокрема проводять безпечні та цікаві уроки онлайн. Вони залишаються опорою як для тих дітей, які вимушено перебувають далеко від дому, так і для тих, хто залишається в рідній домівці під тимчасовою російською окупацією, коли власний світ хиткий.
Їхні «Історії стійкості» – про незламність і тиху щоденну силу, завдяки якій освіта в Україні тримається та рухається вперед.
Світлана Борисенко: історія про втрату, боротьбу за українську ідентичність дітей з ТОТ і мрію повернутися додому
Світлана Анатоліївна – учителька історії з Лисичанська, що на Луганщині. Віддавши 35 років освіті, жінка стверджує, що найкращі й найстрашніші спогади повʼязані саме зі школою.
«Найприємніше – згадувати проєкти, які ми реалізовували до повномасштабного вторгнення. Памʼятаю, тоді Благодійний фонд «Схід SOS» мав іншу назву, але, як і сьогодні, підсилював нас у різних проєктах, як-от шкільний хаб. Це був наш найкращий досвід», – згадує пані Світлана.
Досвід розбудови різко обірвався у травні 2022 року. Лисичанськ постійно обстрілювала російська артилерія. Ліцей №28 «Гарант», де працювала педагогиня, теж став мішенню окупантів. Унаслідок обстрілу спалахнула пожежа, яка знищила три поверхи, частина споруди була зруйнована, а все вціліле майно – розграбовано російськими військовими.
«Один з наших колег, який згодом долучився до лав ЗСУ, пробрався на територію розбитої школи і зняв прапор. Прапор «Гаранту» – це єдина річ, яку вдалося врятувати і забрати з собою як згадку про наш дім», – поділилася освітянка.
Пошкоджену реліквію, що стала символом надії, зберігає директорка школи в Дніпрі, куди релокувалася адміністрація ліцею. Через війну та тимчасову окупацію весь педагогічний склад розʼїхався по різних куточках України та за кордон.
«Ми започаткували нову традицію – організовувати «Гарант-кемп». Раз на рік ми зустрічаємося в обраному місці, щоб підтримати нашу спільноту, поговорити про те, що болить, адже у нас велике спільне минуле. Головне, що ми бачимо одне одного і продовжуємо вірити, що «Гарант» – це не тільки стіни, а й наші спільні цінності», – підкреслила пані Світлана.
Учні школи зараз «розкидані» по всій Україні, а також навчаються у країнах Балтії, Англії, Франції, Німеччині та Польщі. Найбільш емоційне та травматичне питання для Світлани Анатоліївни – це діти, які перебувають на тимчасово окупованих територіях і намагаються підключатися до українських уроків через сервіс VPN.
«Здебільшого це діти випускних класів, які знають нас особисто ще з часів до повномасштабної війни. Звичайно, коли я розумію, що [на урок] дитина зайшла з ТОТ, я хвилююся, намагаюся обережно запитати, наскільки безпечно учню чи учениці приєднуватися до уроку. Це ризик», – поділилася педагогиня.
Попри небезпеку ці діти прагнуть зберегти звʼязок з Україною. За словами Світлани Анатоліївни, вони часто отримують саме українські документи про освіту. Водночас освітянку тривожить доля наймолодших.
«Щороку є випускники, які, перебуваючи на тимчасово окупованих територіях, отримують українські атестати. Це говорить про те, що люди і там не втрачають надії, сподіваються якось повернутися і навчатися в українських вишах. Старшокласники ще тримаються. Серце болить за молодших дітей, яких змушують забути про український світ, а деякі його вже не памʼятають».
Бажання бути в тренді мотивувало вчительку історії долучитися до тренінгу із цифрових компетентностей. Саме 35-річний досвід та розширення знань у сфері технологій допомагають їй ефективно взаємодіяти зі своїми учнями.
«Я хочу краще розуміти своїх дітей, тих, хто сидить по інший бік екрана, щоб знати, куди рухається світ. Дуже хочеться, аби штучний інтелект не забрав у нас людяність. Особисто для мене навчання із цифрових компетентностей – це можливість не відставати від своїх учнів, адже вони все ж попереду нашого покоління», – розповіла Світлана.
Світлана Анатоліївна відзначила, що її знання про цифрові інструменти значно розширилися. Разом із колегами з релокованих шкіл Луганщини, Донеччини, Запоріжжя та Херсонщини вони опанували не лише роботу з популярними ШІ-інструментами, а й навчилися створювати візуальні матеріали з тексту, працювати в командах на віртуальних дошках, застосовувати ресурси для налаштування учнів на спільну діяльність, відстежувати їхній прогрес та обговорювати результати спільної роботи.
Окремо вона висловила захоплення рівнем підготовки своєї колеги-тренерки Маргарити Сороки. Ба більше, тренерка офлайн-навчання, що пройшло у жовтні 2025 року у Львові, – землячка пані Світлани. У січні 2022 року пані Маргарита була у складі команди педагогів з Луганщини, які відточували навички з цифрової безпеки та говорили про інклюзивність на тренінгу від БФ «Схід SOS». Тепер вже вона ділиться знаннями із колегами.
Світлана Анатоліївна має одну, спільну для мільйонів, мрію. Вона дивиться на реальність без ілюзій, але не втрачає віри й внутрішньої стійкості. Говорить про це без гучних слів, як про щоденний досвід:
«Я хочу, щоб мій син повернувся з війни. Я розумію, що повернення до звичного життя буде важким і не швидким. Тому ми маємо трансформуватися, шукати можливості вже зараз, бути тут і тепер, радіти можливостям і обов’язково їх використовувати. Як українка я хочу, щоб Україна вистояла. Той досвід, який ми здобуваємо всі ці роки боротьби, має стати уроком для світу», – поділилася Світлана Борисенко.
Олександр Афєндіков: історія вчителя з Великої Новосілки про евакуацію та незламність освіти
Олександр Ігорович – заступник директора та вчитель інформатики з селища Велика Новосілка Волноваського району на Донеччині.
Свій педагогічний шлях учитель розпочав у 2009 році, закінчивши магістратуру в Словʼянському державному педагогічному університеті, де випадково дізнався про вакансію у своїй рідній громаді. З того часу жив і працював на малій батьківщині до березня 2022 року.
«Виїхали ми в кінці березня через посилення обстрілів Волноваського району – не було світла, підірвані мости. Батьки сказали не чекати і виїжджати, бо нічого хорошого не буде. Виїжджали, як і всі, на два тижні. Думали, що все минеться», – поділився Олександр.
Два тижні перетворилися на роки. Спочатку родина рік прожила у батьків дружини, а згодом переїхала на Дніпропетровщину, щоб забезпечити дітям можливість відвідувати секції та гуртки. Досвід дистанційних уроків під час ковіду згодився для розгортання корпоративної мережі в школі для якіснішого навчання в онлайн-форматі.
«Використання особистих акаунтів учнів ускладнювало ідентифікацію учасників. Це призводило до випадків, коли до онлайн-уроків підключалися сторонні особи з некоректно підписаними профілями, яких вчителі, через недостатній досвід, допускали помилково. Такі втручання, головною метою яких був зрив заняття, проявлялися у вмиканні гімну рф або, рідше, матеріалів непристойного змісту», – розповів учитель інформатики.
Саме ці випадки спонукали Олександра Ігоровича розробити корпоративну мережу «Гугл», яка дозволила структурувати систему: захистити уроки від несанкціонованих входів, організувати електронний документообіг і створити спільний диск для колег.
«Паралельно доопрацювали свій сайт, там цілий розділ зʼявився – дистанційна освіта».
Війна розкидала учнів гімназії по всьому світу: з понад 400 школярів близько 150 перебувають за кордоном. На рідній Донеччині залишилося лише троє дітей.
Олександр Ігорович, як вчитель інформатики, оцінює тренінги з цифрової компетентності не тільки як джерело нових знань, а й як важливий досвід спілкування.
«Усе, що ви показували, майже все, особисто мені було знайомо, бо це мій профіль, я в цьому орієнтуюся. Мені було цікаво спілкуватися з організаторами та колегами. Арттерапія мені дуже сподобалася. Малюнки класні зробили. Я не знав, що можу малювати», – зазначив вчитель.
Пан Олександр, як і мільйони українців, змушений щодня боротися з невизначеністю. Він втратив більшу частину майна та житло, щось вдалося врятувати – чоловік під обстрілами їздив до рідного селища, щоб вивезти речі. Проте у цій боротьбі за повноцінне життя його найбільшим бажанням залишається не матеріальне, а психологічне відновлення.
«Думаю, що всім нам хочеться стабільності й розуміння, як жити далі. Невизначеність виснажує психологічно», – поділився Олександр Ігорович.
Навчання з цифрових компетентностей для освітян організовано Благодійним фондом «Схід SOS» у межах проєкту «Школу-вгору: зміцнення потенціалу прифронтових та переміщених шкіл в Україні» спільно з Данським Гельсінським комітетом за підтримки CISU.
Читайте більше про насичену програму п’ятиденного навчання для 25 вчителів з релокованих шкіл у Львові.
