«Це неймовірне відчуття – бути там, де ти потрібен», – волонтерка
Про те, чому вирішила поїхати вчителювати майже на лінії фронту та які спогади залишить після проєкту, розповіла волонтерка зі Львова Катерина Шишигіна. Вона у рамках проєкту Восток SOS місяць викладала англійську та проводила Клуби вихідного дня для школярів з прифронтової Трьохізбенки на Луганщині.
Чому вирішила їхати викладати у Луганську область, тим паче майже на лінію фронту?
Взагалі я не сиджу на місці через роботу перекладачки, цього року довелося поїздити по Україні. Легка на підйом, аж занадто. Волонтерством я займаюсь давно, вважаю, що немає нічого кращого, ніж допомагати іншим.
І дійсно! Це неймовірне відчуття бути там, де ти потрібен. Ти відчуваєш це серцем. Я завжди покладаюсь на нього. Я збиралася поїхати в Туреччину погрітись, полазити по горам, побачити сонце, бо у Львові взимку воно рідкий гість. Врятуватись від сирості і сірості. Але тут мені подзвонив Максим з Восток SOS і запросив в Трьохізбенку.
Пам’ятаю, як запитала: “Яка мета проекту?”. Бо здається дико поїхати всього на 1-2 місяці кудись так далеко (майже 1300 км від дому, яка ж широка Україна!). Максим красиво (і довго) розповідав, що діти – це майбутнє України. Я вже знала відповідь, я знала що поїду. Йому сказала, що зателефоную за годину і дам остаточну відповідь.
Закінчивши розмову, у моїх грудях все перевернулось, наче зателефонували і сказали, що я виграла мільйони чи поїздку на Мальдіви. Я так раділа цій пропозиції. Потім стримано зателефонувала і сказала, що погоджуюсь.
Мама сказала, що я неадекватна. Я її розумію, сама так часто про себе думаю. Я їй сказала: “Життя прожити треба так, щоб не соромно було померти”. Після цього вона від мене відчепилась.
Чи справдилися очікування від проєкту?
Очікування не справдилися.
Я завжди напланую занять, складу якийсь список і все одно – план працює до початку
З найбільших очікувань-страхів в мене було відчуття, що я не буду там потрібною чи корисною. Або діти не будуть звертати на мене і мої заняття увагу.
Щодо рівня знань дітей. Вони прекрасні всі діти, до одного. Я закохалась у кожного. Але знання і мотивація дуже низька. Я бачу їхні здібності, вони б змогли. Часто мені здавалось, що їм не вистачає любові.
Я дуже любила наші уроки, я нікуди не поспішала, давала час висловитись кожному, це важливо. І важливо іншим дітям показати своїм прикладом, що поважати своїх друзів і дати можливість їм висловитись – це гарна справа).
Я дуже багато імпровізувала. Це, напевно, дуже важлива навичка, що має бути у вчителя. Я вважаю, що просто неможливо скласти план до уроку і зробити все згідно з ним. Діти приходять на заняття в різному стані: втомлені (якщо це останні уроки), грайливі, не підготовлені або підготовлені, не можуть сконцентруватись.. ну різне буває і я це розумію. Тому через спостереження та емпатію, можна зрозуміти, що краще “зайде” і матиме результат. Адже бути втомленим і дратівливим це нормально. Трапляється з усіма.
У селі день починається рано, але і закінчується теж рано. Якщо встаєш о 5.30-6.00 ранку, потім на автобус в школу, зі школи повертаєшся додому о 15.00. І все, на вулиці темно, піти немає куди і немає як (автобус не ходить) та й заборонили мені тинятись, я ж на лінії фронту, а не в парку розваг. 600 метрів від мого дому табличка з написом “Обережно міни”. Прочитаєш її, і все, бажання гуляти відпадає.
Я з великого міста і для мене не може день закінчуватись о 15.00, а на вихідних я не вмію сидіти вдома. Я таке ще не практикувала.
І я подумала, якщо для мене це така біда, то як бути дітям? Тут з розваг в центрі міста (5 км десь від мого дому) є пошта, два магазини, один памятник. І все. Не завжди хочеться сидіти вдома. А вийти немає куди, навіть якщо просто на вулиці потинятися, то нагадую про -15 градусів за вікном. Так я відчула, що дітям може бракувати спілкування та розваг. Вирішила запросити їх на зустріч – з чаєм, розмовами, кіно. На першу прийшли ті, хто живе неподалік від школи (до 5 км, це також діти з сусідніх сіл – Калаус і тд). На наступний раз я домовилася про автобус і приїхало вже більше дітей, нас було 18) і це було круто!
Які враження залишилися після місяця викладання у школі?
Коли вже час повертатися, ти не розумієш, на що ти їдеш. До мене підходили діти і питали чому я їду. Я не мала відповіді на запитання.
Якщо ви вже зібрались їхати волонтерити, готуйтесь до розбитого серця. Саме з таким я поверталась додому. Прощатись було важко, в тебе наче на цей час з’явилося зовсім інше життя, а тобі треба повертатись до реальності.
Не було жодного моменту, коли б я пошкодувала, що я погодилась. Так, це важко, але я знала, на що погоджуюсь.
Ніякий холод чи інші складні умовиситуації не зрівнялися б з важкістю прощання. Це для мене було найскладніше.
Що це за проєкт?
Майже в усіх прифронтових школах зараз не вистачає спеціалістів. Предмети викладають вчителі, які мають іншу спеціалізацію, або і взагалі батьки школярів. Це позначається на якості освіти дітлахів.
Саме тому Восток SOS шукає відчайдушних вчителів, готових на декілька місяців змінити своє життя та зануритись у реалії селища чи містечка у Луганський області.
Якщо вам цікавий проєкт – заповніть анкету за посиланням.
Більше про ініціативу розповідаємо тут.
Проєкт “Освітня й психосоціальна підтримка в Луганській області, Україна (9-2020-H)” реалізує Восток SOS в партнерстві з MTÜ Mondo за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Естонії.
